З землі десь в небо сліз дощі лунають
І зрушать земну вісь далеко в бік.
Я , може, не згадаю, що страждаю –
Короткий, марний, швидкоплинний вік.
І безнадія сіє чорні зорі
У космос до окрилених зірок.
І білим вже не стане чорне море,
Куди ми ллємо бруд своїх думок.
Та в них є суть,
Тяжить свинцем на душу.
І захлинає серце каламуть,
Коли ми раптом з дна пісок порушим
І стелим з нього кам’янисту путь.
Ми зупиняємося, падаєм, встаємо
І йдемо далі, сіємо зерно
На тій дорозі, на камінні голім,
Де, може, й не зійде повік воно.
І сонце гріє, і проміння б’ється,
І кров жива, а ми вже не живі.
І темна сила світлою здається,
Бо то є наше, то є ми самі.
І ми вбиваємо усі свої надії,
Своїми мріями ми гасимо вогонь,
Що не спалахує вже, а вугіллям тліє
Й можливо, більш не розгориться знов.
Та в ньому дим –
то наші є сумління,
Та в ньому іскри –
наші почуття,
Та в ньому жар –
до спалахів воління,
Та в ньому пал –
то наша є душа.
© Жанна Білавич, 19.11.2005
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614651
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 20.10.2015
автор: Жанна Білавич