А людей треба любити – тих, що видобувають із заваленої шахти уламки правди.
Тих, що несуть ніжність на кінчиках своїх облізлих парасоль.
Тих, котрі лишають сліди на дахах багатоповерхівок після того, як відбілять обличчя краплинами хмар.
Тих, котрі спускаються на землю із цих самих хмар по променях-канатах і кидають у відчинені скриньки вікон сонячних зайчиків.
Тих, котрі витягають чиїсь забуті очі із старої темної шухляди смутку.
Тих, котрі котять яблука щастя чорними нетоптаними стежками і радіють так, як радіють мінус із плюсом, коли зустрічається.
А ще обов’язково тих, котрі вимивають чорну засохлу кров зради на зап’ястях рук Ісуса, витягають гострі колючки злоби з Його голови, виціловують біль на повіках Його закритих очей.
Їх треба любити…., просто любити, їх, і всіх, бо то ж ЛЮДИ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614789
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.10.2015
автор: Крилата (Любов Пікас)