[i]«Садок вишневий коло хати,
хрущі над вишнями гудуть,
плугатарі з плугами йдуть,
співають ідучи дівчата…»
Тарас Швеченко
[/i]
І
Поміж річо́к, в самісінькій долині,
лежить село немовби на картині,
сади вишне́ві квітнуть навкруги.
Розкинулось воно у чистім полі,
буяють всюди верби і тополі,
а цвіт акацій…, що там ті сніги!
Стоя́ть рядко́м будиночки нарядні,
живуть там люди добрі і порядні,
усі при ділі, ба́йдиків не бʻють.
Працюють тяжко, не сидять удома,
їх доля хліборобська всім знайома
і кожен знає цю селянську суть.
Там Во́вча* стрімко мчить поміж ланами,
і Те́рса** спить тихенько за тинами,
стави́ – мов сині очі у полях.
Пшениця там і жито колоситься,
з криниці можна ще води напиться,
а серце ще не знає слова „жах“.
Там з лісу так і манить прохолода,
як гарно враз шубовснути у воду
і пле́сом допливти до осоки́.
Нарвати в лузі ген букет ромашок,
послухать щебет невгамовних пташок,
полежать під вербою залюбки.
Ось Бурхани́, дугою вигнув спину,
з яких на лижах взимку незупи́нно,
ми мчали з вітром мовби у життя.
І ранок разом зустрічали в лісі,
а потім всі по світу розбрелися
і все немов пішло у небуття…
Це Тро́їцьке, це ба́тьківщина мила,
яка завжди давала серцю сили
навчатись, працювати і твори́ть.
Воно як рідна, лагідна матуся
у подиху твоїм, у кожнім русі,
в часи натхнення і у скрути мить.
ІІ
Отак було у юності часи…
Минають дні і рідшають ліси,
та й руки до роботи вже не скорі.
Розбіглися містами молоді,
залишилися літні в слободі,
а запитань – мов крапель в Чорнім морі.
І сосни вже не ті, що у дитинстві…
Присіли, поховались поміж листям,
не рвуться вгору щоглами суден.
Уже не видно першої бригади,
змінилось все, стекло води багато
і зовсім стихнув „ветер перемен“…
Душа ж щемить і тягне нас додому,
бо зовсім вже не можем по другому,
міське життя дається нам взнаки.
А Левадки́, Шевче́нкове, Вербо́ве,
серед ланів пшенично-полино́вих –
лиш біль і туга, в жовтні квіточки…
Вже смуток тихо душу огортає
мов ніж, що навпіл наше серце крає,
за землю рідну, милу, дорогу́.
Самі їй не змогли ми дати ра́ди,
пішла вона у при́йми вслід за садом,
тепер волосся рвемо набігу
та журимося на могилах рідних,
жаліємось на долю принагідно,
коли раз в рік в село приїдем зазвичай…
А час пливе, не жалує нікого
і скоро й ми зустрінемося з Богом,
бо глядь, де була річка – вже ручай…
Частіше сохнуть вишні біля хати,
все менше нас, кого зустріне мати,
махне рукою батько із воріт…
І часто так чомусь воно виходить,
що щастя стороною нас обходить
і снігом тане наш козацький рід…
21.10.2015
[i]* Назва річки, притоки річки Самари, яка в свою чергу впадає в Дніпро.
** Назва річки, яка є притокою Вовчої.
*** Місцева назва пасма пагорбів висотою до 100 метрів.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614922
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 21.10.2015
автор: Олександр Мачула