Частина 3. Старі косяки. Розділ 41.

В  барі  було  темно,  людно  і  шумно.  Грала  якась  місцева  група.  Патлаті  худі  додіки,  щось  лабали,  гарчали  і  скрімили.  А  їм  в  такт  всіляка  шваль  мотала  головами  так,  що  здавалось,  хтось  з  них  впаде  скрутивши  собі  в’язи.  Я  любив  таку  музику  колись.  І  зараз  люблю.  Але  не  в,  бл*ть,  такому  виконанні.  Ми  з  Лілею  помістились  на  двох  вільних  стільцях  біля  бармена.  Я  замовив  горілки.  Пити,  так  пити.  Бармен  уважно  глянув  на  моє  побите  лице,  але  потім  мабуть  вирішив,  що  я  не  створю  проблем  і  перестав  звертати  на  мене  ніякої  уваги.  Що  ж,  нехай,  допоки  він  обслуговує  нас  мене  не  обходить  його  ставлення  до  мене.
Ліля  наливала.
- В  мене  тяжка  рука  –  попередила  вона  з  лукавою  посмішкою.
Я  знизав  плечима.  Тяжка  то  тяжка,  фіг  з  ним.  Мені  не  хотілось  говорити,  не  хотілось  думати.  В  голові  свої  війська  збирало  обурення.  Чому  мені  так  не  щастить.  Як  тільки  я  думаю,  що  зробив  все  правильно,  постійно  знайдеться  хтось,  хто  мені  підісре.  Марко  забрав  Сашу  до  себе  в  команду.  І  це  при  тому,  що  люди,  що  не  нюхають  землю  з  іншої  сторони  поряд  з  братом  практично  не  затримаються.  Саша  стане  ще  однією  маріонеткою  в  його  грі  в  Бога.  Лялькою,  котра  відправиться  на  сміття,  коли  в  ній  відпаде  необхідність.
- Давай  –  ми  цокнулись  і  перехилили.
Горілка  пропалила  мені  горло,  що  аж  засльозились  очі,  але  коли  я  на  це  зважав.  Сьогодні  я  не  відступлю,  хоч  би  скільки  разів  вона  лізла  назад  на  волю.  До  затемнення  в  очах  та  в  душі.  Останню  фразу  я  правда  сказав  вслух.  Ліля  здивовано  глянула  на  мене,  але  єдина  реакція  була  тим,  що  вона  просто  знизала  плечима.
- Давно  в  тебе  ці  здібності?  –  запитала  вона.
- З  дитинства  –  якимось  чужим  голосом  відповів  я  –  я  вже  не  пам’ятаю,  коли  в  мене  цього  не  було.
- Може  щось  просто  сталось?  –  з  надією  запитала  вона.
- Ні  –  я  розлив  нам  горілку  –  це  не  фільми  про  героїв.  Нічого  такого  не  сталось.  Просто  якось  я  зрозумів,  що  саме  зі  мною  стається.  В  Марка  було  те  саме.  В  шістнадцять,  чи  в  сімнадцять  ми  вирішили  спробувати  врятувати  когось.
Ліля  співчутливо  глянула  на  мене.
- І  тоді  ви  зрозуміли…  
- Ні  –  перебив  я,  відправляючи,  ще  одну  порцію  пійла  в  свій  багатий  внутрішній  світ  –  це  ми  зрозуміли  пізніше.  З  того  часу  ми  й  почали  свої  експерименти…
- Зрозуміло  –  вона  теж  перехилила  чарку  –  а  я  думала,  що  зі  мною  щось  не  так.
Я  всміхнувся.  Вона  мені  подобалась.  З  нею  було  легко.  Комфортно.  З  нею  я  міг  бути  собою.  Рідкісний  вид  жінок  в  наші  дні.  Настільки  рідкісний,  що  Антон,  будь  він  живий,  заволав  би  мені  зараз  на  вухо:  «Хапай  її  і  тримай  міцно  біля  себе».  Це  він,  в  принципі  волав  мені,  дивлячись  на  Карину…
Карина!  Бл*ть,  я  й  забув  за  неї.  Вона  ж  там  одна,  хвилюється.  Я  встав,  сказавши  Лілі,  що  мені  потрібно  подзвонити.  Проштовхався  крізь  натовп  на  вулицю.  Алкоголь  мене  зовсім  не  грів,  тож  я  відчув,  що  літній  вечір  не  такий  вже  й  теплий.  Дістав  свій  телефон.
- Алло  –  сонно  пробурмотіла  Карина.
- Це  я,  Макс.
- О,  добре,  що  ти  подзвонив.  Я  не  дочекалась  тебе  і  заснула…
- Вибач,  що  розбудив  –  я  всміхнувся.  
Її  голос  діяв  на  мене,  наче  заспокійливе.  Захотілось  бути  поруч,  обійняти  її,  відчути  її  тепло.
- В  тебе  все  нормально?  –  запитала  вона  –  де  ти?
- Напиваюсь  –  чесно  сказав  я.
- Є  причина?  –  спокійно  поцікавилась  вона.
- Просто  топлю  думки  в  алкоголі.
- Ясно.  Улюблене  заняття  –  з  докором  сказала  вона  –  як  все  пройшло?
- Ми  справились.
- От  і  добре  –  Карина  позіхнула  –  Макс,  повертайся  швидше.  Я  скучила.
- І  я  скучив.  Люблю  тебе…
- Брехун  –  я  відчув,  що  вона  посміхнулась  –  але  я  тебе  такого  люблю.  Не  виіби  там  нікого.
- Постараюсь.
- Бувай  –  вона  ніяк  не  відреагувала  на  це  –  ти  козел,  ти  знаєш  це?
- Знаю.  Добраніч.
Вибив.  Вертатись  всередину  не  хотілось.  Постояв,  покурив.  Загруз  я  щось  –  сказав  сам  собі,  затягуючись  сигаретою.  Ліля,  Карина…
Ні,  твердо  вирішив  я.  Не  зараз.  Ще  не  вистачало  мені  цього.  Повернувся  всередину.  Ліля  чекала  на  мене.
- Все  нормально?  –  поцікавилась  вона.
- Так.
Ми  знову  перехилили.  Тепер  вже  черга  Лілі  розповідати  про  себе.  Вона  називала  себе  сиротою.  Її  мати  десь  за  кордоном.  Батько  хтозна-де,  жив  з  іншою  сім’єю.  Лілю  виховувала  бабуся,  що  померла,  коли  їй  виповнилось  двадцять.  Вона  завжди  скиталась  сама.  Сама  поступила,  сама  заробляла  на  життя.  Близьких  друзів,  чи  подруг  в  неї  не  було.  Ні  з  ким  з  сім’ї  зв’язок  не  підтримувала.  Це  збивало  мене  з  пантелику,  бо  причина  появи  прокляття  навіть  не  показалась  на  горизонті.  Але  тепер  я  зрозумів,  що  мене  так  тягнуло  до  неї.  От,  що  я  в  ній  знайшов.  Ми  близькі  по  духу  самітники,  чиї  шляхи  випадково  перетнулись.  І  от  тепер  ми  з  нею  пов’язані.
Бл*ть!  Навіть  не  знаю,  радіти  мені,  чи  сумувати.  
- Кляті  баби  –  попри  нас  пройшов  якийсь  сильно  п’яний  чоловік.  
Ми  з  Лілею  глянули  на  нього.  Мушу,  визнати,  в  чомусь  я  з  ним  погоджувався
- Якби  Єва  –  між  тим  горлав  той  –  не  змусила  Адама  з’їсти  те  кляте  яблуко,  ми  б  не  жили  тут.  Я  б  собі,  сука,  бігав  голий  по  райських  садах,  гидив  би  де-попало  б,  пердолив  би  кого  хотів  і  горя  не  знав.  Суки!  І  не  зрозуміти  їх,  і  не  знати  про  що  вони  думати.  Їх  навіть  любити  тяжко,  бо  вони,  сука,  бісять.  Бог  реально  познущався  з  нас,  створивши  їх…
Поки  він  плентався  до  виходу,  кілька  чоловіків  таки  поплескали  йому.  Ліля  презирливо  фиркнула:
- Щоб  ви  робили  не  будь  нас  поруч?  –  спитала  мене.
Я  знизав  плечима.
- Нічого  такого:  пили  б,  різались  в  карти,  і  вбивали  б  одне  одного.  А  все  від  нудьги.
- Тобто  ми  вам  потрібні,  щоб  не  було  нудно?
- А  ти  думала.  Навіщо  ми  шукаємо  других  половинок?
- Нема  кого  жарити?
- Закриємо  на  це  очі  за  допомогою  повій  та  анонізму…  
- Від  самотності?
- Від  неї,  рідної.  Але  для  чого?
- Ну,  щоб  не  було  нудно,  і  щоб  була  підтримка…
- Підтримки  може  і  не  бути.  І  нудьга  може  не  зникнути.  Але  ми  намагаємось.  Намагаємось  її  прогнати.
- Так  що  ж  в  цьому  поганого?
- Щоб  розігнати  нудьгу,  компанії  не  потрібно.  Достатньо  просто  зібрати  себе  з  думками.
- Тебе  послухати,  так  ми  вам  не  так  і  потрібні  –  образилась  Ліля.
Я  знизав  плечима  і  перехилив  стопку.  Ліля  пити  не  хотіла.
- Потрібні  –  тихо  сказав  я,  і  згадавши  слова  того  п’яного  –  чоловіки  самі  себе  бісити  не  будуть…
Ліля  зареготала.  Так  ми  з  нею  сиділи.  Напивались  і  балакали.  В  нас  швидко  знаходились  теми  для  розмов.  Ми  могли  говорити  на  всі  теми.  Під  кінець  самого  закриття,  ми  сиділи  в  обнімку  і  заливали  в  себе  останній  алкоголь.
Вийшли  ми  врозвалку.  Нас  хитало  від  бухла  і  трясло  від  нічного  холоду.  Добре,  що  таксі  стояли  недалеко.
- Макс  –  Ліля  глянула  на  мене  своїми  великими  очима.
- Так?  –  я  спробував  стримати  посмішку,  але  не  вийшло.
- Поїхали  до  мене.
Моя  посмішка  стала  ще  ширше.  Відмовити  їй?  Тій  кого  ти  любиш?  Я  мовчки  кивнув  і  ми  сіли  в  таксі.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615004
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.10.2015
автор: Тост