В моїй квартирі були якісь голоси. Я обережно роззувся і зайшов на кухню. Карина, Наталя і Саша сиділи за столом і весело щось обговорювали. На столі були чай, печиво. Така собі передача «Допоки всі вдома». Ніколи її не любив, а зараз спостерігаю, щось таке у власній оселі. На цьому ж столі був відкритий номер місцевої газети. Краєм ока я побачив статтю про вчорашні події. Отець Михайло разом з сидівшою за столом відьмою (цілителькою в газеті) По черзі відповідали на запитання.
- Як погуляв? – холодно запитала Карина.
- Нормально – я сів до них.
Нікого з них (крім Карини звісно ж) я не хотів бачити. Тепер ніхто не посміхався В моїй квартирі наступила тишина. Я вирішив взяти ситуацію в свої руки. Тепер моя черга. Час брати реванш…
Схопив газету зі стола і почав голосно перечитувати їхні цитати. Мозок знав, що вибирати. Навіть моя совість хотіла помсти.
«Це було нелегко – почав я, передражнюючи коментар Наталі – ми мусили гарно підготуватись. Але з нами був Бог, і ми знали, що в нас все вийде… Чому ми об’єднали зусилля? – перескочив я на священика – церква намагається не відставати від науки. Також ми віримо, що цілющі здібності Наталії, нашої ревної прихожанки це дар, що знайшов своє пробудження в потрібний час…»
Таким гнилим пафосом просякла вся стаття. Високі слова для дегенератів-читачів. Карина не витримала першою.
- Досить! – гаркнула вона – не роби з себе посміховисько!
- О, Наталочко – не вгавав я – ти навіть контакти свої залишила! Вітаю, хулі! Від клієнтів мабуть немає відбою?
- Побачимо завтра – холодно сказала та – це і моя заслуга…
- Макс – Саша примирливо підняв руки – нам не обов’язково сваритись.
- Заглохни і звали звідси нах*й, клятий Іуда! – заволав я на нього – довбаний ідіот! Чим ти взагалі думав, коли підрядився допомагати моєму братові?! Він тебе з’їсть і виплюне, коли потреба в тобі відпаде. Спитай Карину, якщо не віриш мені…
Від нервів я встав, відкинувши стілець назад та пожбуривши газету в дальній куток кухні. Натала з Кариною прекрасно подавляли свої емоції, Саша нервово склав руки в кулаки і тримав їх на столі. Я ж міряв кроками кухню.
- Я йому сказала – втрутилась та – ми хотіли з тобою поговорити про це…
- Невже? – я склав руки на грудях і оперся на плечима на холодильник.
Поговорити? В мені все аж кипіло. Моментами мені здавалось, що я от-от в зірвусь від злості. Недоумки кляті! Сука, сидять в мене за столом… Поговорити вони хотіли…
Наталія піднялась. Вона зміряла мене презирливим поглядом. Вона гордо покрокувала попри мене гордо тримаючи свій стан.
- Ти видно не готовий до розмови – кинула мені вслід.
Тоді додала.
- Так ти ціниш мою допомогу…
Саша не встиг нічого зробити, так як він не поспішав вставати з-за столу. Я схопив Наталю за плечі, розвернув до себе, і з всієї сили вдарив її спиною в найближчу стіну. Давно хотів це зробити, та причини все вивітрювались з приходом до неї.
- Допомогу? – прошипів я, здавлюючи пальцями її тендітні плечі.
Саша підірвався з-за столу, але Карина схопила його за руку і всадила назад.
- Краще не лізь – прошепотіла вона – а то потрапиш під удар.
- Я його не боюсь! Гордо заявив той, але все ж сів назад
- А дарма…
Далі я не чув. Мої, переповнені люттю очі дивились в її насмішкуваті, з тінню остраху.
- Допомогу? – повторив я.
- Мені боляче – заголосила та.
- Ти ледь не відправила Лілю на той світ, щоб отримати владу над духами. Ти б і нами пожертвувала… Ні, не нами – зрозумів я, тоді кивком голови показав на Сашу – ним, правда? Ти ж не знала, що нам буде потрібна допомога. А от спокусити його і закохати в себе для тебе раз плюнути.
Вона мовчала. Її лице поблідло. Вона намагалась вирватись, але я міцно тримав її.
- Тоді ти вирішила пожертвувати Лілею. Нас би не було поруч. Ти б списала все на нещасний випадок, правда? Зате скільки б сили тобі дісталось! Ти б більше не страждала фігнею із розряду гадань на картах…
- Вона і так мічена – в неї по очах потекли сльози – тобі її не врятувати…
- Це не тобі вирішувати! – заволав я.
Мої руки відпустили її і вона безсило сповзла по стіні. Вона підібрала коліна під себе і затулила обличчя руками. Я ще не бачив її в сльозах. Від гордості та зверхності не залишилось і сліду. Вона смикалась і тряслась, ховаючи свої сльози. А я стояв над нею. Нічого крім зневаги я не відчував. Мені не було її жаль. Вона отримала по заслугах.
- Це правда? – почув збоку голос Саші.
- Що?
- Те, що вона…
Він був блідий і виглядав гірше Наталі. Десь глибоко в душі я розумів, як йому. Молодий ще, наївний. От чого, а такого він не очікував.
- Припини дозволяти іншим використовувати тебе – суворо сказав я – на добрих воду возять, чув таке?
Він промовчав. Я ж сів за стіл. Карина хотіла взяти мене за руку, але глянувши мені в вічі передумала. Ті мертві люди з моїх галюцинацій були праві. Я занадто слабкий. Тому я й позаду свого брата. Час це виправляти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615596
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2015
автор: Тост