[i]Спіш́іть до матер́ів, щоб не спізн́итись…
(із власного гіркого досвіду)[/i]
Знеможена, покинута, сумна,
вже очі згасли й вицвіли на сонці,
волосся снігом вкрила сивина –
сидить самотньо в хаті, край віконця.
Пожовкло буйне листя у саду,
задума на обличчі захолола.
Сидить стара матуся і біду
мов квітку в сиві коси приколола.
Сидить, дорогу сумно спогляда,
і туга як косою серце крає.
Своїх синів і дочок вигляда,
а їх не видно, все чомусь немає…
Безпомічна, уже не носять ноги,
хатина похилилась від дощів,
зітлілий тин поліг біля дороги
і цілий світ для неї опустів.
Лиш думка про дітей і непокоїть,
водою мозок точить, душу рве.
А час пливе широкою рікою
і так старенька спомином живе.
Холодний вітер садом пролетить,
засвище і розтане в верболозах.
Схрестивши руки матінка сидить,
і мовчки все ковтає власні сльози.
Укрила осінь знову землю листом,
вже незабаром і в останню путь.
Однак не їдуть в гості діти з міста,
та їй цього ніколи не збагнуть…
24.10.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615684
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.10.2015
автор: Олександр Мачула