Великобританія, Лондон, 29 серпня 3029 рік, 20:30
- Пане Джейсоне! Пане Джейсоне!
- Що?!
- Показники штучного інтелекту виходять з-під контролю. Що нам робити?
- Нічого. Це просто дурні машини! Що вони можуть зробити проти нас?! Ми – їх творці! Вони не посміють вчинити нам зла.
- Але…
- Ніяких «але»! Це наказ! Чекайте подальших вказівок, лаборанте!
- Добре, пане Джейсоне... – промовив з незадоволенням лаборант Джон Браун.
- Ну, що сказав головний? – запитав у Джона його товариш і колега, Рональд Найтс.
- Та як завжди, показує із себе «великого керівника»!
- І що ж ми робитимемо?
- Нічого. Це не наша справа. Джейсон наказав – ми зробили. Якщо щось піде не так, це його помилка, а не наша. Хоч відпочинемо нормально за весь цей тиждень. Мені ще потрібно подзвонити мамі і нареченій. Тому сиди тихо і не переймайся так через цей дослід зі штучним інтелектом.
- Добре, як скажеш, Джоне. Тоді я трішки посплю, але розбуди мене, якщо що. Тільки не забудь, бо я тебе знаю! Заговоришся зі своїми і не розбудиш, а мені потім влетить від Джейсона!
- Та не забуду я, спи вже!
- Ну, дивись! Приємної розмови!
- Ага, дякую! А тобі приємних снів!
- Спасибі, Джоне!
Великобританія, Лондон, 29 серпня 3029 рік, 21:01
- Гей, соня! Вставай! Прокидайся швидше! Чорт, Ронні!!! Вставай!!!
- Та що таке, мамо?! Ще п’ять хвилин!
- Яка, чорт забирай, мама, Рональде?!! Це я – Джон! Вставай швидше! Тут коїться щось дуже страшне, Рональде!
- Ой! Що сталось, Джоне? Чому ти будиш мене, як на пожежу?! І чому це у тебе такі величезні очі, неначе ти саму Смерть побачив? - сказав Рональд, поглянувши спросоння на налякане обличчя друга, а потім додав:
- Невже Джейсон мене застукав сплячим?! Якщо це так, я тебе вб’ю, Джоне! Зрозумів мене?!
- Який до дупи Джейсон?!! Джейсон помер, дурню!!! Невже не чуєш, що тут відбувається щось дуже погане?! Я розмовляв з нареченою і, раптом, чую, що сигналізація у відділі 142 ввімкнулась. Я не ризикнув іти самотужки розбиратися, що там і до чого, вирішив спершу розбудити тебе, аби піти разом. Іду до тебе і тут бачу: Джейсон лежить з перерізаною шиєю, а голова ледь не окремо від нього самого!!! Ронні, якби ж ти знав, як я перелякався! Ледь в штани не наробив! Ронні, кажу тобі, це зробила не людина! Тут щось неладне коїться… Присягаюсь!
- Ну, що ж, як усе так страшно, як ти розповідаєш (бо ж я знаю тебе, ти вмієш робити з мухи слона!), то ходімо швидше і розвідаємо, що ж там таке.
- Не віриш мені?! Знущаєшся, так?! Я б теж не повірив, але зараз сам усе побачиш на власні очі, містере скептику! Думаю, що своїм очам ти повіриш.
- Побачимо, місіс панікершо! - з насмішкою промовив Ронні.
- Я не місіс і не панікерша! Навіщо насміхаєшся з мене?! Краще ходімо вже! - з образою відповів Джон.
- Ну, ходімо!
Ронні і Джон пішли у відділ 142 і раптом побачили, як з кімнати дослідів почали виходити роботи-андроїди, що знаходились там на додаткових дослідах. Здається, після дослідів і модифікацій учених, вони стали ще сильнішими, ніж були.
- Трясця твоїй матері, Джоне! Що це таке?! Я не сплю?! Це не нічний кошмар?! Вщипніть мене!
Джон щипає Рональда і говорить:
- Ти сам попросив, якщо що.
- Ай! Я ж не в прямому сенсі! Нехай мене грім поб`є! Що тут сталось, Джоне?!
- Я ж кажу, не знаю я! Але подивись: тут купа крові, я дуже наляканий, я не хочу помирати, Ронні! Я хочу жити! Будь-ласка, давай втекати звідси! Нам потрібно звідси втекати! Чуєш?!
- Та чую я, не глухий! Не скигли вже! Але як і куди?! Ось це питання! Бо ж я дивився на голографічну карту лабораторії - тут усі виходи перекриті руїнами і трупами, окрім єдиного - того, котрим ідуть ці кляті Джейсонові роботи!!! І що накажеш робити?! Іти за ними?! Та вони нас одразу помітять і вб`ють!
- Але ж варто спробувати! Хто не ризикує, той не п`є шампанського. Ми мусимо якось звідси вибратись, якщо не неушкодженими, то хоча б живими.
- Щось я у цьому надто сумніваюся. Т-с-с! Пішли вперед! Ось там стіна, за неї поки що сховаємось і чекатимемо потрібного моменту, коли можна буде йти далі. Пішли!
- Ну, ходімо!
- Та що ж ти, як черепаха! Швидше іди сюди!
- Я тобі що, реактивний автомобіль?! Я не можу так швидко рухатися!
- Якщо хочеш вижити, то доведеться! І замовкни нарешті! Вміння мовчати тобі теж знадобиться, аби вижити!
- Досить закривати мені рота!
- Та цить же! Закрий свою рукавицю! Дасть Бог, як виберемось з цього пекла, то говори собі досхочу, а зараз мовчи! Інакше отримаєш від оцієї компанії прочухана! Зрозумів?!
- Зрозумів! - з досадою на обличчі і похнюпивши носа, промовив Джон.
І от, двоє наляканих лаборантів сховалися за стіною і непомітно спостерігали за розумними машинами. Але ж хіба можна обдурити штучний інтелект? Навряд. І от, один із них помітив, як Джон виглядав з-за кутка стіни і почав прямувати прямо на наляканих товаришів.
- Чорт забирай, Джоне! Вони прямують прямо на нас! А-а-а-а-а!!! Трясця твоїй матері! Це все ти винен, не треба було патякати без перестану!
- З-н-и-щ-и-т-и в-о-р-о-г-а!
- Ні-і-і-і! Благаю, молю, прошу вас, друзі мої! Не треба! Ні-і-і-і! Ні-і-і-і-і-і!!! А-а-а-а-а!!!
Що сталось далі, ніхто не знає, але Рональда і Джона більше ніхто не бачив, а у лабораторії було лише купа крові і кілька відірваних людських голів, що, вочевидь, належали ученим. Натомість, більшість тіл і деякі з голів зникли. На місце злочину прибула поліція, але нічого там окрім наслідків масового вбивства - крові, кількох трупів і розірваних криваво-білих халатів - не знайшла. Звісно, а хіба роботи залишають після себе відбитки пальців? Навряд.
Згодом, на вулицях міста було чутно, як командувач робо-армії наказав:
- Л-о-н-д-о-н з-н-и-щ-и-т-и!
- В-и-к-о-н-у-ю з-а-п-и-т! - відповіли всі інші.
І тут почалось найстрашніше… Повсюди були крики, зойки, стогони. Люди почали масово зникати. Для чого ж роботам-андроїдам знадобились людські тіла? Що вони хочуть зробити з ними? Цього ніхто не знав і не дізнається ніколи. По всьому місту раптом почали вибухати атомні електростанції, котрі, очевидно, були підірвані роботами. Місто стрімко перетворювалось з красивої столиці на страшну і цілковиту руїну, де панували насилля, зло і жорстокість. Що ж буде далі? Світ завмер на мить, бо усі знали: розумні машини на цьому не зупиняться, вони жадають крові, а, отже, людству доведеться непереливки і тепер почнеться боротьба не на життя, а на смерть. Тепер це питання виживання. Виживає сильніший. Людству було чого боятися, бо ж у роботів були значні переваги. Чи переможуть люди у цій нерівній війні? Тут вже або пан, або пропав. Усе і всі стояли на кону. Лише один невірний крок і війна б закінчилась, навіть повноцінно й не почавшись...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616808
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.10.2015
автор: Іванна Западенська