Я купала свої слова
У бездонному морі болю
І боялася, щоб, бува,
Не злякать ненароком долю.
Та за мною ішли завжди,
Наче тіні, мої печалі
І топтали мої сліди,
І веліли не жити далі.
Але падала знов зоря,
Щоб нові народились ранки,
Прохолодний день усмиряв,
Той вогонь гоноровий бранки...
І повірити в те змогла,
У що вірити просто треба,
Хоч щасливою й не була
Всі казали:"А як без тебе?"
І я вчила себе співать,
Де заплакати було легше,
І холодні важкі слова
Я міняла на щось дешевше.
Малювала ясні вуста,
Цілувала холодні роси.
І вже бачила: через став
Йшов до рук моїх місяць босий...
Вечір мовчки порозплітав
Мої сплетені туго коси...
І ніхто більше не спитав:
"Чом заплакана?"- Досить! Досить...
- - -
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618048
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.11.2015
автор: Наташа Марос