Вона любить своє місто у різні пори року. Любить лишати на його старих і нових тротуарних плитках свої сліди. Любить спостерігати за рухом людей, за тим, що написано на їхніх обличчях, за молочницями, що виставляють свої естетично непривабливі, та екологічно чисті продукти на старі картонні ящики. Любить дивитися на молодих матусь, що возять у різнобарвних візочках своїх вередливих малюків і кидають горді погляди на перехожих, мовляв, ось, дивіться, перед вами творці продовження роду людського. Особливу насолоду вона отримує, коли гуляє у вечірній час. Тоді на головній вулиці міста засвічуються жовті і сині ліхтарі, які залишають своєрідний орнамент на темно-фіолетовому небі, тоді розрізає повітря густим оксамитовим звуком музика, що несеться з кафе і кафешок, дотичних до головної вулиці.
Вона любить своє містечко навіть у негоду, коли забуває взяти парасолю, а дощ не хоче знати цього, нахабно вибігає із навислих хмар і старається звити кубельце у її пасмах волосся. Вона любить це місто навіть тоді, коли калюжі на доріжці під її будинком розростаються вшир та впоперек, як плющ на дереві, коли йому не обрубувати коріння. На пальчиках, як балерина у театрі, вона обтанцьовує ці калюжі, та інколи таки попадає у їх водяні пастки і тоді злиться або сміється, все залежить від того, з якої ноги вона встала у той зловісний день.
Вона любить своє місто і тому перестала ходити до міського парку, бо там проводять роботи по його оновленню, дуже довго проводять, перекидаючи з дня на день, з місяця на місяць їх завершення, і їй це болить.
А ще вона любить всі дерева, кущі і квіти рідного міста – всі, які зараз ростуть і росли ще задовго до її народження, любить обмацувати зіницями очей їх чудернацькі форми, виловлювати кольори, дихати легенями каштанів та кленів, любить спостерігати за комахами, що шукають поживи і прихистку у закапелках всіх цих рослин.
Вона любить церкви і каплички свого міста, любить дивитися на хрести, що височать над їх куполами. Любить церковний спів і людей, котрі їй усміхаються, коли виходять із церкви після Богослужіння.
А ще вона любить ліс – той, що ніжно бере її місто у свої обійми, наче мама дитя перед тим, як воно лягає спати. Ліс – то є ліс, він не потребує спеціальної реклами, він просто кличе до себе відвідувачів руками-гілками, стелить під ноги м’які килими, сипле в корзини гриби та ягоди у певні часи року, заштовхує кисень до судин, щоби наповнити їх життям.
Вона любить також водойми свого міста – озерця, що лягли двома овалами на його окраїнах, та річку, що зміліла (може, від недолюбові?). Колись, як вона була мала, у тій річці водились раки та риба, ї її друзі-хлопчаки ловили цю живність руками та вудками. Навесні річка вагітніла і родила так багато води, що вона вбігала у підвали будинків, що стояли неподалік од неї, лягала там на спочинок, гостро дихала вологою, пахла зогнилим торішнім листям і жила там доти, поки її дихання не сповільнювалось. А коли це відбувалось, її частинами впихали у відра і викидали надвір.
Вона любить своє місто, так, та найбільше, здається, любить її людей, особливо, стареньких - отих що віддали йому свою молодість і зрілі роки, час, тепло рук, щедрість сердець, тих, що моляться вдень і вночі за те, щоби ритмічно билося його серце, і щоби воно виглядало, як то кажуть, на всі 100%
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618213
Рубрика: Інша поезія натхнення
дата надходження 03.11.2015
автор: Крилата (Любов Пікас)