Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях-- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.
Вона завжди в життєвій прозі—чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє—вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.
Її би можна пожаліти--але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними--усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.
Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату—прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.
Вікторія Торон
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618241
Рубрика: Портретна поезія
дата надходження 04.11.2015
автор: Вікторія Т.