Вдалеке «незабутнє», я порину,
Де на зорі палає небокрай.
Де, солов’ї співають без упину.
Де рано вранці, в небі водограй.
Я в луг схожу, узявши гостру косу,
Де духмяніє скошена трава.
І пробіжуся, як у дитинстві, босим,
Бо,не потрібні інші тут слова.
Солодкі роси в ранок буду пити,
Які туманом травень залива,
Та вітру спів, серед полів ловити,
Де розквітає ромашка польова.
Ми молоді, «співали» і «раділи»,
І, все, раніш, по іншому було.
Тепер у нас, і скроні побіліли,
І, онучата «злетіли на крило».
Тепер село, немов перед грозою:
Пусті двори насупили чоло.
Тепер дощі жагучою сльозою
Накрили те, буяло що, й жило.
Не зацвітуть садки у нас весною,
І літо змінить осінь золота.
Посипле сніг холодною зимою,
А на подвір’ї, знову пустота..
Заріс той двір густою дерезою.
Зрубали десь, і дідів бересток.
І сум навис, немов перед труною.
Надія наша тане, як пісок.
Не ждем того, що звіку від природи.
Того, що в діда з бабою було.
Лиш, «розквітають» бур’яном негоди,
«Пересихає» наше «джерело».
3.11.2015р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618321
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.11.2015
автор: Сідий