Стоять трамваї, електрички,
На своїх юності перонах.
Чекають все вони по звичці,
На два трояндові бутони.
Оті бутони - закоха́ні,
Що не відкрились до кінця.
Бо ще сердець юнацькі грані,
Лиш судять з вигляду лиця.
Минає день, минає ніч,
Час пролітає без упину.
І стрілись душі віч-на-віч,
Такі ще юні й безневинні.
Між ними виникла іскра,
Така маленька і яскрава,
І вже їм спокою нема,
Любов ж гірка, неначе кава.
Серця удвох переплелись,
Ще так невміло, так несміло.
Та незадовго розійшлись,
Бо вже кохання їм набридло.
Минає місяць, може, рік,
А, може, два чи навіть більше,
Десь виростає чоловік,
А десь вже жінка. І заміжня.
Та тільки згадують все те,
Чого колись вони робили,
Кохали в юності, проте,
Уберегти це не зуміли.
Шкода, та час уже минув,
Минули юності хвилини.
Він посивів і вже забув,
Ті пречудові юні днини.
Вона змарніла, як лимон,
З котрого соки витискали.
І знову юності перон,
Все на любовному вокзалі,
Лиш пасажирів двох чекає,
Та переплету їхніх душ,
Та щось тих юних все немає,
Кохать не рвуться вже чимдуж.
І, може, всі віки покірні,
Кохання істині простій,
Та юні душі ще невірні,
Бо чаші досвіду пусті...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618481
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.11.2015
автор: Іванна Западенська