Ти знаєш, а ми з тобою схожі,
Хоч в погляді твоєму завжди осінь.
І не таять ту частку почуттів лиш очі.
Не губляться вони в просторах млості.
А я, чомусь, майже завжди прозора.
Немов той привид, рухаюсь крізь стіни,
Налякана заплутаним узором
Тієї слабкості, що любить лиш руїни.
Ми схожі все ж з тобою – я вагаюсь,
Чи варто повністю вдихнути смак повітря.
Що я ненавиджу? Напевно, таку жалість,
Котра не залишає іншим рівних.
Ледве зійдуться половинки, сила треба,
Щоб розігнать пихату злість ну просто зараз.
І хай пустинею проліг той шлях до тебе,
Я вірю – десь чекатиме оазис.
Як я іди, просто веди з собою,
Не забувай тримати міцно мою руку.
Стискай, не бійся, сильно, хоч до болю.
Та не роби цього із серцем. Не у жмутку.
Ми схожі… Так з тобою схожі ми. Це правда.
Та ти мовчиш про це, я – теж ні слова.
Наважусь – розповім тобі все завтра.
Відлунням тихим видихне наша розмова…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619167
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2015
автор: _Sensate-Jane_