«НОВОРІЧНЕ МИШЕНЯ»
Пензлик занадто м'яко й вдало проходив по моєму нігтику, залишаючи гарний глянсовий блиск тоді, коли задзвонив телефон. У черговий раз переконавшись, що Закон Підлості існує, я спробувала без страшних наслідків для моїх свіжопофарбованих нігтиків підняти трубку телефону.
- Вибачите...Ірину можна?
- Це я. Багатою буду. Машка, це ти?
- Так, Ір, це я. Впізнала? Привіт. Як ти?
Дзвонила моя подруга... А, може, й не подруга зовсім. Я ще точно не знала.
- Нічого, все добре. - Що можна ще відповісти людині, що кілька місяців не дзвонила мені? - думала я.
Вона хвилювалася. Може, мені здалося, і я тільки тепер для себе так вирішила, чи так воно й було, я не зможу зараз сказати точно.
- А як ти? - запитала я в неї.
- Потихеньку. Я подумала, а що якщо ти не зайнята, ми могли б сьогодні зустрітися. Або, якщо можна, зараз...?
У принципі, особливих грандіозних планів у мене не було. Якщо людина дуже хоче поспілкуватися, і я в цей момент вільна, то чому й ні?
- Добре. Щось трапилося?
- Ні...Але, взагалі ж… так. Я хотіла з тобою поговорити, але по телефону мені важко.
- Добре. А де ми зустрінемося?
- Приходь до мене. Так буде зручно.
Я одяглася й відправилася в дорогу. По дорозі я зайшла в магазин і купила печива, апельсинів і новорічний сувенір Машкіній маляті. У неї було дивовижне блакитнооке маля. І тільки воно, більш нікого. Власне кажучи, у той момент, коли всі довідалися про майбутню появу цього чуда, тоді-то всі й покинули життя Машки дивовижно зрадницьким чином.
Вона була дивною людиною: відхиляла допомогу, але чомусь, бувало, просто так дзвонила й в один вечір виливала все те, що скупчилося в неї на душі за кілька місяців.
Через півгодини я подзвонила у двері, а ще через кілька хвилин ми сиділи на кухні й розмовляли. Машка намагалася поводитися невимушено. Вона розпитувала про усіякі дрібниці, але я ж то розуміла, що вона покликала мене не просто так. Щось трапилося.
Машка наливала чай, а я діставала з пакета свої презенти. Серед них була м'яка іграшка - кумедне мишеня в костюмі Діда Мороза. Вона побачила його, закрила очі руками й заплакала ридма. Я намагалася її заспокоїти й з'ясувати в чому ж справа. Те, що вона розповіла було несподіванкою.
- Я украла. Розумієш? Я украла!
Зміст цього слова я розуміла, але суть справи, звичайно ж, ні. І Машка почала свою сповідь, час від часу схлипуючи.
- Це було 26 грудня. Щодня, коли йду на роботу, проходжу повз ринок. Десь за тиждень до цього страшного дня йшла із манюнею. Вона побачила новорічних мишенят на прилавках й у сльози: «Матусю, хочу мифенятко, мифенятко хочу!». Іриш, а що я могла їй сказати, коли я була не впевнена: чи вистачить нам грошей прожити з нею до кінця місяця чи ні?
І кожний наступний день проходила повз цей жахливий ринок і цих новорічних мишенят. Всі прилавки освітлювало казкове неонове світло, скрізь миготіли вогники, а в мене не було ані копієчки в кармані, лише пару жетонів, а в дитячому садочку на мене чекала дитина. Моя мила улюблена дитина, що очікувала від мене справжнісінького дива.
Все досить дивно трапилося. Якось награно, найголовніше - швидко. Я навіть сама не зовсім розуміла: що керувало мною в той самий момент? Що? Чи усвідомлювала я що робила? Про що я думала? Я нічого не пам'ятаю. Це було марою. І тільки! Тільки цим я намагаюся хоч якось, хоч саму малість виправдати себе.
Підійшовши до прилавка, я довго вдивлялася в яскраво оздоблених новорічних мишенят, крутила в руках. Був уже вечір, а цих прилавків всього нічого: один напроти одного стоять, а той, що навпроти, був уже закритий, та й інші вже збиралися. Людей було дуже мало. І, у той час, коли продавщиця обслуговувала людей, що стояли ліворуч від мене, щось пакуючи, і давала їм здачу, я стояла й тримала в руках гарнюнє, невелике, миле мишенятко, по черзі розглядаючи його з усіх боків.
Що сталося зі мною в той момент, я дотепер не можу пояснити, але я блискавично сунула мишеня в кишеню, повернулася в іншу сторону, і пішла убік метро. Продавщиця нічого не помітила. Вона була зайнята іншими людьми. Мої руки тряслися й подих перехопило. Лише через кілька хвилин до мене дійшло усвідомлення всього, що сталося. Боже, як я могла зробити це? «Я украла! Я - злодійка!» - стукало в мене в скронях, і голова запаморочилася. Я ніколи не відчувала нічого подібного. Мені здається, це було відверте почуття сорому.
Я ввійшла у вагон метро й дістала з кишені те, що ще кілька хвилин назад стояло на прилавку. От вона, ця штучка. Гіпсова фігурка мишеняти, оздоблена різнобарвними фарбами. Чим був цей украдений сувенір стосовно Бога, людей...Якою ціною він мені дістався? Кому він тепер принесе хоч краплю радості? Моєму маляті? Ну вже ні, я не дам їй це в руки. Тоді навіщо вона мені? Виходячи з вагона, я залишила мишеня на сидінні. Він опалював мої руки. Він спопеляв мою душу й серце. Через нього я ще більше відчула свою значимість як людини на цій планеті. Людини, здатної впливати на хід подій. Зараз мені дуже шкода, що все так вийшла.
Ідучи додому через площу, я потрапила в метушню. Проходячи мимо «Льодового містечка», довго дивилася, як діти ковзаються на гірках, а мами здригаються від кожного невдалого приземлення своїх чад. У той момент я зрозуміла істинне значення словосполучення «материнська любов». Воно безмежне. Воно вільне. Для нього немає перешкод.
Машка, вилила все те, що душило її зсередини, вона дивилася на мене й чекала моєї реакції. Я обійняла її. А чи потрібно було говорити щось ще? Вона сама вже все сказала...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=61971
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.03.2008
автор: Free_Lynx