...після довгого і гарячого кохання так приємно вдихати легкий запах поту і бажання від жінки, яка спить поруч, лежати і слухати денну тишу і ледь чутне сопіння біля твого плеча, не думати ні про що, окрім її тіла. І знати, що поки вона спить, ніщо не порушить твій спокій, але коли вона прокинеться, ніщо не порушить твоєї радості. Минають години, сонце неохоче мандрує небосхилом, зазираючи у відчинене вікно, легкий вітерець погойдує тебе на прозорих хвилях солодкої втоми, і, здається, час зупинився назавжди, аби дати тобі можливість перепочити. Жінка перегортається на інший бік, тулячись сідницями до твоїх чересел, і ти з насолодою торкаєшся її шовкової шкіри, шорсткого і ще мокрого після кохання волоссячка навколо лона, і відчуваєш тиху легкість, наче тіло зневагоміло і пірнуло у сонне море полуденного спокою...
...або на світанку піти від іншої жінки, з якою познайомився вчора, втомленим від кохання, але з посмішкою на обличчі – тихо прикрити двері, збігти по сходах, і, вийшовши у порожній двір, глибоко втягнути прохолодне повітря, розправити плечі, і відчути приємну легкість плоті після бурхливих з’єднань, знову відчути волю і благородну самотність. Місто тільки прокидається, заспаними вулицями поволі пересуваються поодинокі люди, і тебе вже збуджують стегна чарівної самиці, що вийшла з сусіднього будинку. Це незрівнянне почуття – коли попереду цілий щасливий день, і зараз зовсім неважливо, що трапиться з тобою згодом...
...або коли сидиш на порожньому березі нічного моря, тримаєш у руці келих з духмяним вином і шматок ніжного сиру, а навколо лише зорі, плескіт хвиль, шурхіт камінців і скажено цілюще повітря. Тебе гойдає світлий морок ночі, і здається, що небо в чорноті своїй зливається з морем, а море – з тобою, і все світиться навколо міріадами маленьких істот, які шепочуть щось заспокійливе. До плеча горнеться твоя люба, і ви, втомлені денними переходами, слухаєте спів води. Море ховає у сиві вуса хвиль свою лукаву посмішку, бризкаючи іноді теплими краплями, в кожній з яких застигла частинка його душі...
...або, вже поночі, написавши довгоочікуваного вірша, котрий увійшов у тебе раптово і виплеснувся на папері метафоричною медитацією, відкинутись спиною до холодної стіни і з насолодою закурити, повільно і сильно чиркаючи сірником по коробці, довго прикурюючи, і випускаючи дим тугими кільцями. Очі бачать тільки внутрішній простір, бо зовні – тиша. Дим долає внутрішній простір, переносячи символи в реальність твого помешкання, на стіл, на папір, у свідомість. Вночі тобі завжди твориться найкраще. Коли засинає світ, коли втихомирюється час, трохи спиняючи смерть, коли ніч дарує тобі слова і рими, а електризоване бажанням повітря викрешує таємничі замовляння, що стануть віршами і піснями...
...або, вийшовши з порожньої церкви, де молився, раптом бачиш навколо перемінений світ, схожий на великого метелика у руці невідомого господаря. І зустрічні жінки з усміхненими малюками на руках кидають в тебе блакитними квітками очей, і повітря насичене янголами і добротою, і сонце пестить твоє обличчя лагідним доторком, і ти пам’ятаєш, що губи коханої пахнуть яблуками. Світ блищить і виграє барвами, про які ти і не здогадувався раніше, він наче вмитий і причепурений, ніби на свято зібрався, він запрошує тебе разом з ним пройти цю далеку і світлу путь. І ти йдеш, бо не можеш не підкоритися нестримному бажанню радості, яка грає десь у душі ніжним гобоєм...
...або раптом нізвідки на тебе накочує дивне піднесення, наче невагомість, наче тримає тебе вода, і ти розумієш, що любиш всіх навколо, всіх без винятку, любиш до нестями. Стає гаряче всередині, серце шалено калатає, і подих збивається на уривчастий. Хочеться бігти, а не йти, кричати, а не шепотіти, і любити, а не ненавидіти. І здається, що люди теж люблять тебе. Ти знаєш, що сьогодні спроможний вчинити щось велике, що здатен змінити цілий світ, що можеш порятувати себе, і ще когось поруч. Ти відчуваєш силу...
...або коли на тебе зійшла відчайдушна легкість буття після того, як попросив пробачення у близької людини, перед якою чувся винним. Незрівнянне почуття прощення, наче світ народився знову і ти в ньому – маленька пульсуюча цяточка, здатна жити наново. Душа наче після дощу – всміхається, вмита і лагідна, а навколо розливається тонкий оксамит вечірнього повітря і вагітніє густою блакиттю небо. Ти народився тільки-но, ось-ось, ти наново стаєш людиною, і не людиною навіть, а цілим світом, без кордонів і обмежень. Ти отримав прощення, а, значить, простив і сам...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619928
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2015
автор: Валентин Терлецький