Сторінка перша

Мене  звати  Нік,  повне  ім’я  Домінік.  І  здається  мені,  що  я  щось  роблю  не  правильно  зі  своїм  життям.    Ця  думка  супроводжує  мене  постійно  (не  те,  щоб  кожну  секунду,  та  досить  часто).  І  це  мене  гнітить.  
Я  не  часто  казав  дівчині,  що  люблю  її.  Якщо  відверто,  то  я  жодного  разу  не  сказав  дівчині,  що  люблю  її.  Мабуть  це  пов'язано  з  тим,  що  не  мав  того  почуття,  що  зветься  любов.  І  в  цьому  теж  проявляється  слід  якоїсь  незрозумілої  послідовності.  Я  іноді  думав,  якби  не  нехтував  цим  простим  виразом:  «я  тебе  люблю»,  кількість  знятих  трусиків  була  б  на  багато  більшою…  з  одного  боку…  а  з  другого  й  збільшилася  б  кількість  «шанувальниць»,  погляд  яких  при  зустрічі  промовляв  би:  ***  І  от  я  думаю,  що  не  даремно,  я  не  розкидався  цими  словами.  В  деякій  мірі  я  і  є  ***  що  ж  тут  приховувати.  Та  лише  я  можу  себе  назвати  цим  приємним  словом  та  й  то  не  часто,  а  лише  в  моменти  хандри,  які  підштовхують  мне  на  вчинки,  якими  не  варто  пишатися.  
Це  було  літом.  Одного  спекотного  дня,  що  плавно  перейшов  в  не  менш  спекотний  вечір,  йдучи  з  роботи,  я  думав  про  те,  що  непогано  було  б  подзвонити  Жанні  (це  одна  з  моїй  невдалих  спроб  завести  стосунки)  й  запросити  її  на  «щось»  до  себе.  Я  знав,  чим  закінчиться  це  «щось»  і  здається  мені,  що  про  це  знає  і  кожна  дівчина,  яку  запрошують  на  «щось»,  тим  більше,  що  пару  разів  вона  погоджувалась.  Та  кожного  разу  в  мене  прокидалось  відчуття  провини  перед  Жанною  (й  іншими)  за  ці  запросини.  Прокинулось  воно  й  цього  разу.  Я  йшов  і  думав,  яка  ж  я  ***  думаю  лише  про  свої  потреби.  А  потреби  в  свою  чергу  промовляли:  чого  ти,  це  нормальний  варіант,  перевірений…  Я  йшов  і  думав.  І  думки  ці  спровокували  хандру.  Я  знову  задався  питанням,  що  роблю  щось  не  так  зі  своїм  життям  і  все,  що  я  роблю  є  не  правильним.  Так  я  дійшов  до  квартири  й  впав  на  ліжко.  Коли  так  лежиш  й  дивишся  на  стелю  не  кліпаючи,  може  здатись,  що  ти  ідіот.  Я  не  став  переконувати  себе  в  протилежному,  а  просто  встав  з  ліжка  й  пішов  в  душ.  Холодна  вода  привела  трохи  до  тями.  Потім  була  кава  на  кухні,  якийсь  серіал  і  я  побачив,  що  сонце  йде  за  обрій.  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620022
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2015
автор: Добрий Кіт