Просили зорі тиші. І долоньки
Протягли через річеньку за край.
Йшов парубок вночі до дівчиноньки,
І так в душі молився :покохай!..
Вона така красуня і то знає.
Як розплете оту свою косу!
Як посміхнеться! Кожний покохає.
Навіщо Бог роздав таку красу?
Просили зорі тиші. Хоч на хвильку!
А парубок підійде до воріт,
Знайде з її волосся якусь шпильку,
Й повернеться...На довгих EN сот літ.
О,як її кохав! Та хтось знущався,
Бо смілість всю до крапельки забрав.
Маленький вітер тишею вгощався,
А потім!.. Наче злодій її вкрав.
Красуня кожний вечір чепурилась,
Просила тільки, щоби він прийшов.
І на колінах Богу так молилась!
А він... Боявся... Вчора! Завжди! Знов...
Невже вона чудовисько?! Огидна?
Інакше б він вуста поцілував!
А може буть - вона його не гідна...
І він її ніколи й не згадав?
Просили зорі тишу. Жебракують?
Він їм в долоньки кине всю любов!
Нехай вони... Нехай вони відчують
На хвильку того щастя з молитов!
...Ішло селом весілля. Наречена
Під руку з тим старим багатієм.
Кохання не зазнала. Приречена
Стоять із старим перед вівтарем?..
Як парубок побачив те весілля-
Не плакав, не шукав, не голосив.
Лише зварив собі такого зілля,
Що з того світу тиші попросив.
Вона така щаслива ще сьогодні,
Гадала, чи згадав її хоч мить!..
А в нього... Уже рученьки холодні.
І серденько!.. Вже мабуть... Не болить...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620069
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2015
автор: Відочка Вансель