Софія намагалася чимдалі сильніше пригадати той момент, коли вона відпустила нитку під назвою “життя”, яка полетіла від неї як повітряна кулька – швидко і безповоротно до неба. У пам’яті вона прокручувала дні, місяці, хвилини і навіть секунди. Це коштувало їй неабияких зусиль – від цього починала боліти голова: вона набридливо нила і нила, мов стара рана, яка все ніяк не загоювалась. Софія зупинила короткометражний фільм спогадів. Пригнічено похилила голову – їй знову не вдалося відшукати бажаний момент серед купи сміття у голові: нікому непотрібних думок, придушених емоцій та почуттів.
Софія, знову картаючи себе за невдалу спробу щось зрозуміти, пішла до іншої кімнати, де знаходилося дзеркало. Вона продовжувала перебирати думки в голові – їй інколи здавалося, що не було і хвилини, коли б вона не думала. Внутрішній голос завжди і всюди давав про себе знати – приглушити його було неможливо. Він був настільки сильним і їдким, що дівчина інколи хотіла вирвати собі серце, щоб більше ніколи його не чути. Вона взяла до рук гребінця і дещо незграбно зібрала волосся у хвіст.
Софійка пильно вдивлялася у відображення і не могла впізнати його. “Невже ця дівчина у дзеркалі – з темно синіми, мов небо перед грозою, мішками під очима, сухим, мов солома волоссям і тьмяними очима – це я??? Цього не може бути!”, палко повторювала вона про себе, ніби намагаючись переконати себе, що то лише міраж.
Дівчина неквапливо пішла до кухні. Їй не було куди поспішати. Вона надпила ще теплої кави. “Дивно: ніби з цукром, а так гірчить”…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620300
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2015
автор: *Марічка*