***
Осінні пахощі в повітрі, мов перли, вранішня роса,
і шовком стелиться на вітрі її розплетена коса.
Вона чекає. Сонце сходить побачити її красу.
Вже гіркий відчай серце зводить, помітно на щоках сльозу.
Вона чекає, та не сонця, від нього серце не болить.
Вона все жде, коли в віконце коханий визирне на мить.
Її глибокі сині очі, яким так заздрила ріка,
вдивлятись ладні хоч до ночі в знайому постать юнака.
Не прийде він. Вона вже знає. І не покличе як колись.
Чому ж і досі пам’ятає слова, що з вуст його лились.
Слова і свій безжурний сміх. І знов слова – приємні, ніжні,
а згодом, мов холодний сніг, що випав на розквітлі вишні.
Говорять, час – найкращі ліки, та котрий день уже минає,
Вона трояндою навіки в садку схилилась і чекає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620580
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.11.2015
автор: Aksulu