Мені сказали, що я мертва.
Без жалю, а мені й не треба
Моє життя віддали смерті.
Сказали, що жила я без потреби,
Холодне тіло так і лежало
Непорушно на матраці.
Останнє слово зачіпало
Сказане мені уранці.
Я лежала і все чула,
Але я не відчувала.
За життя хапалась, була
Смерть сильніша, знала.
А за мене не боролись.
Не було кому змагатись.
Вони всі чай в кімнаті пили.
Мені ще рано так здаватись.
Темно, темно, темно, холод.
Ні шпаринки в котрій світло.
Мені птахи підтримку дали.
Іх слова приносив вітер.
До мене страх приходив в гості
Кожний день у ніч і вранці
Ми з ним грали ігри в кості.
Він ішов, і на останку
Годинник свій на стелю вішав
З зворотнім відліком годин.
Він другом став моім найближчим.
Я не самотня. Я вже з ним.
Дайте мені хоч надію!
Я кричала, та не чули.
Голос мій мовчав і губи.
Тіло лежало непорушно.
Я прокинулась від крику,
Хтось просив дати надію.
Зрозуміла, що то сон був,
Де я помирала тихо.
Я злякалась, було страшно.
Захотілося так жити,
Щоб ні секунди не вагатись.
Захотілось щось - зробити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621228
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.11.2015
автор: Реаліст