Бувають дні – важкі, німі і сірі,
Коли душа не видасть і рядка,
І стільки бруду затхлого в ефірі,
Що мимовільно тягнеться рука
Повимикати все і всіх до біса!..
І, застрибнувши у старий трамвай,
Пливти собі артеріями міста,
Сигнал зими ловити на wi-fi.
І думати, що все мине, що грудень
М’яким котом на лапах підповзе
І все оте роз’ятрене остудить…
Що в кучугури, як в легке безе,
Позагортає враз буденні драми,
Густим вапном забілить сіре тло…
І ти, мороз хапаючи вустами,
В повітря видихатимеш тепло…
І зупинившись десь, біля кав’ярні,
Заливши у гортань бразильську ніч,
Збереш у жмуток мрії всі примарні,
Новому дню поквапишся навстріч.
Відчуєш, як за кліткою грудною
Надія ворухнулася – жива!
Як тихо, невідчутною ходою,
Крадеться дух пресвітлого Різдва...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621368
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.11.2015
автор: Наталя Данилюк