Годинник

                                           «Сумний  світ
                                               Навіть  тоді,  коли  зацвітають  вишні,
                                               Навіть  тоді…»
                                                                                                                               (Ісса)

Про  годинники  пишуть  мало  –  як  про  годинники  взагалі  так  і  про  конкретні  цокальні  і  чи  мовчазні  часомірні  пристрої.  У  майстрів  пера  сидить  в  глибині  їх  потріпаних  душ  якийсь  забобонний  страх  перед  цим  винаходом  майстрів  минулого.  Так  начебто,  це  не  інструменти  для  вимірювання,  а  сам  Час  –  предковічний,  невблаганний,  існуючий  раніше  богів  і  матерії.  Не  щастило,  як  клепсидрам  з  їхньою  капальною  текучістю  (о,  вода,  ти  сама  вічність!),  там  і  піщаним  їх  близнюкам,  і  сонячним  тіньовідкидалам,  і  металевим  втіленням  Духу  Механіки.  

Не  буду  приховувати  –  я  про  них  теж  пишу  з  острахом,  деяким  навіть  містичним  жахом,  хоч  і  люблю  цих  посланців  таємного  і  сокровенного,  цих  металевих  цвіркунів  і  шматочків  макрокосмосу,  що  висять  на  руках  кайданами  (інколи).  У  небезпідставності  годинникових  забобон  (міряли  б  вони  краще  простір,  але  люди  чомусь  не  люблять  носити  на  руках  лінійки  і  компаси)  я  переконався  на  власному  досвіді,  коли  подарував  своїй  колишній  прекрасний  часомір  -  наручний  дзигар  з  латинськими  цифрами  та  золотим  блиском:  цей  був  мій  останній  подарунок  після  нескінченної  вервечки  іграшкових  зайчиків,  мишок,  розмовляючих  їжачків  і  просто  квітів  –  вона  пішла  від  мене  назавжди.  З  того  часу  до  годинників  ставлення  у  мене  змінилось:  крім  замилування  і  споглядання  з’явився  якийсь  страх  –  ніби  висить  в  мене  на  стіні  не  круглий  ментор,  допомагаючи  зрозуміти  де  я  –  в  якій  точці  часопростору,  а  око  Космосу.  

Один  мій  знайомий  має  аж  чотири  годинники  і  носить  їх  в  різні  дні  тижня:  з  чорним  циферблатом  для  понеділка  і  п’ятниці,  з  білим  для  четвергів,  з  зеленим  для  середи  і  суботи,  а  позолочений  для  вівторка  і  неділі.  Без  годинника  він  ходить  до  церкви,  коли  приходить  Великдень,  а  на  День  залізничника  та  прикордонника  (його  улюблені  свята,  крім  Дня  Святого  Патріка,  звісно  -  який  він  тоді  одягає  годинник  -  не  знаю  -  це  таємниця)  чомусь  носить  все  той  же  з  білим  циферблатом.  Я  не  маю  ритуальних  пристрастей  до  годинників  і  чомусь  думаю,  що  Конфуцій  годинниками  нехтував,  відчуваючи  час  єством.  Але  в  кожній  кімнаті  свого  дому  я  таки  повісив  на  стінах  по  годиннику  різних  моделей  та  стилістики  і  подовгу  їх  споглядаю  вечорами  і  прислухаюсь  до  їхнього  звуку  (коли  тихо).  Проте  я  ніколи  не  думав,  що  годинники  ще  втнуть  зі  мною  не  один  лихий  жарт.  Справа  в  тому,  що  цієї  осені  в  мене  було  відчуття,  що  час  довершився  –  попереду  тільки  епоха  занепаду  і  самознищення  людства.  Я  проганяв  це  відчуття  із  закутків  своєї  свідомості,  але  воно  верталося.  (А  як  занепад  і  погибель  світу,  то  годинники  не  потрібні  –  отож  бо.)  

Якось  коли  листя  пожовкло  –  таки  стало  золотим  і  зробило  світ  красивим  (а  я  вже  зневірився,  що  це  буде),  мені  випало  бути  на  конференції  і  поспілкуватись  з  колегами.  Доповіді  були  різними:  і  занудними,  на  яких  я  просто  засинав  (мій  Вчитель  ще  посміявся  наді  мною  –  проспав  всю  доповідь,  а  потім  будеш  казати,  що  доповідь  була  неглибокою,  певно  як  і  твій  сон),  до  вкрай  цікавих  і  емоційних.  Але  найцікавіше  на  конференціях  відбувається  між  –  за  кавою,  на  перервах  –  розмови  створюють  атмосферу.  Ні,  це  не  «трьоп»,  як  казав  Тимофеєв-Ресовський,  він  міг  це  назвати  базіканням,  бо  він  був  аристократом  духу,  «трьоп»  -  це  на  доповідях,  а  тут  створення  настрою  –  це  запам’ятовується.  На  одній  з  перерв  розмова  почалась  якась  особлива  легка  і  про  все:  про  нелогічність  частотнозалежного  статевого  добору  в  популяціях,  про  міфи  в  сучасній  науці,  про  те,  що  люди  теж  кролики  (добре,  що  не  зайці)  і  це  ні  до  чого  хорошого  не  приведе  (вже  не  привело),  про  пріони,  про  вплив  чисельності  на  популяції  зайців  на  статеву  структуру  цих  популяцій  і  таке  інше.  Але  я  раптом  зустрівся  поглядом  з  одним  колегою.  Одразу  відчув,  що  він  теж  звідти.  Хто  був  там,  той  одразу  впізнає  брата  -  щось  змінюється,  щось  стається  з  людьми  -  погляд  в  першу  чергу,  саме  ставлення  до  світу,  вираз  обличчя.

-  Ти  теж  звідти?
-  Звідти.
-  Давно?
-  Місяць  тому.
-  Я  два.  Де  був?  
-  У  N-ській  бригаді.  Піхота.
-  Я  в  М-ському  окремому  артилерійському  дивізіоні.  Де  стояли?
-  Під  Гранітним.
-  У  мене  там  друг  більше  року  воював  -  Тарас  Ч.
-  Не  знаю...  А  ти?
-  Під  NN,  потім  під  ММ,  потім  відвели  і  відправили  на  полігон.  
-  У  нас  тільки  «бехи»  були  і  АГС-и.  А  ти  на  чому  був?
-  «Гвоздики»,  «Сани»,  «Фаготи»,  «Піони»...
-  Серйозні  штуки...  Особливо  «Піони».  
-  І  щось  змінилось  у  твоєму  житті  після  повернення?
-  Нічого.  Все  те  саме.  Ніби  й  не  було  цього  року.  Ніби  то  все  було  не  зі  мною.  Тільки  от  дружина  від  мене  пішла...
-  О,  як  я  тебе  розумію!  В  мене  те  саме,  тільки  останній  аспект  був  до,  а  не  після.

Ось  і  вся  розмова.  Далі  і  так  все  ясно  -  як  там  було  не  треба  розказувати  ні  мені,  ні  йому.  Хто  не  був  -  не  зрозуміє.  А  нам  все  ясно  і  буз  слів.  Я  думав  на  цьому  розмова  вичерпається,  далі  буде  тільки  розмова  без  слів,  або  про  каву.  Або  про  буддизм.  Але  я  помітив  у  нього  на  руці  годинник.  Скло  було  настільки  пошкрябане,  що  відповідь  на  питання  яка  нині  година  чи  день  на  календарі  могла  бути  тільки  абстрактною  -  вічність  нині,  вічність.  Але  він  вловив  мій  погляд  -  я  відчув,  що  подальша  розмова  можлива.  Щоб  урвати  паузу,  я  спитав:

-  Трофейний?  (Хоча  прекрасно  розумів,  що  трофейні  годинники  не  такі  і  мій  співрозмовник  зовсім  не  належать  до  тих  людей  які  привозять  звідти  трофейні  годинники  і  тим  паче  їх  носять.)
Він  зрозумів,  що  це  жарт:  

-  Ні.  Ношу,  бо  не  можу  носити  інший.  У  мене  відчуття,  що  якщо  я  зміню  годинник,  то  забуду  щось  важливе,  щось  таке,  що  не  можна  забувати.  А  обідраний  він  такий  весь  ось  по  якій  причині.  Це  в  липні  чотирнадцятого  року.  Ми  наступали...  Зачищали  селище  Н.  Точніше  те,  що  від  нього  лишилось.  У  руїнах  засіли  сепари  і  вели  вогонь.  Моєму  взводу  наказали  штурмувати  будинок  де  вони  засіли  і  гатили  з  вікна.  Такий  собі  двоповерховий  колишній  особняк.  Розбились  ми  та  три  групи  -  одна  буде  штурмувати,  а  дві  прикривати.  Зіграли  в  «камінь,  ножиці,  папір»  -  кому  штурмувати.  Випало  мені  і  моїм  хлопцям.  Подумалось  -  ну  ось  і  все  -  зараз  нас  і  покладуть.  Як  просто  вирішилось  -  кому  жити,  а  кому  помирати  -  «камінь,  ножиці,  папір».  Підкатили  «беху»  і  давай  смалити  по  них  з  усього,  а  ми  в  обхід,  з  глухої  сторони  того  дому  і  під  вікна.  Вибивати  шибки  вже  не  треба  було  -  кинули  у  вікна  гранати,  а  потім  по  одному  через  вікно.  Я  йшов  другим,  застрибнути  моментом  не  вийшло,  але  хлопці  просто  закинули  мене  в  вікно  разом  з  автоматом.  Відчував,  що  зараз  почнеться  стрілянина  в  будинку  і  отримаю  свою  кулю.  Але  пощастило  -  сепари  чомусь  були  всі  саме  в  тій  кімнаті,  куди  ми  кинули  через  вікно  гранати.  У  домі  було  чисто  -  тільки  три  мертвих  сепари  і  купа  гільз  і  зброї.  А  годинник  я  обідрав  у  стіну,  коли  мене  закидали  через  вікно...  

Якось  так  увірвалося  те  життя.  Несподівано.  Годинником.  Який  носить  на  руці  не  колега  -  ні,  побратим...  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621683
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.11.2015
автор: Артур Сіренко