А вона те, невидиме, бачила в ньому,
Щось таке, незрівнянне, незримо - прекрасне,
Пробивалося через вселенську утому.
Він не бачив її взагалі... та навіщо?
Коли в цьому житті все так просто і ясно.
Вже давно не трапляється душам "найвище".
А вона через очі, словами - у простір;
Розглядала, невичерпним сповнену, душу
І сиділа до ранку, чекаючи в гості.
Він не думав, що можна так сильно бажати
І кохання струсив, наче з дерева грушу.
Надкусив, не така, - чи потрібно зважати?
А вона крізь безсоння, пливла у тумані,
Через ночі і дні, гніт нестерпний розлуки -
Випивала той безум любові в омані.
Він заплутався знов і прокляв недовіру,
Ледь не став на карниз, простягаючи руки,
Бо терпіння страждань переповнило міру.
А вона те невидиме бачила в ньому.
Він не відав, що щастя буває, як муки -
Віддавати, упившись, - хіба незнайомо?
19.11.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622503
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2015
автор: Ліна Ланська