Йдеш наді прірвою – вітер, туман в лице,
Йдеш з молитвами і сонцем (душі так треба).
Може у просторі крила і обпече
Ватра пекельна, що аж від землі до неба.
День без кінця і без краю, зима безмеж,
Світ, що стікає кров’ю (учора Божий)…
Зразу ще плачеш, опісля звикаєш, йдеш,
Вітрилом стаєш для того, хто йти не може.
Чимось поєднані люди і кораблі,
Може штормами, а мо’ сум'яттям чи морем...
Краплю останню, що з неба, візьми собі
Пристань едемська нескоро ще, ой, нескоро…
© Леся Шмигельська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623979
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.11.2015
автор: Леся Shmigelska