Колосок схилився, до землі, мов до материнських грудей притулився,
Проситься до рук та його, маленького не беруть, бояться розправи...
Зібрані хлібА, гола стерня коле босі ноги...Може й оступився...
Будуть діти голодувати, пухнути й вмирати...Геноцид держави!
Щоб не було козацького роду, українського вільного народу
Й не було країни, свободолюбивої багатої України...
Скільки ж її гнобили, ставили на коліна?..Все ж не зреклася роду
На чиюсь угоду, не проміняла свободу на рабство й душ руїни.
Ми пам"ятаємо! Пам"ять по крові, по ДНК передається поколінням,
Якого ми роду, якого ми діти народу...І житні колоски ,
Які гнили на полях, яких не підняла нічия рука...Призріння
До васалів, до імперії зла зараз у нас...Що чешуться кулаки...
Зірвані з облич маски...Хто є хто...Ясно як сонце...та ніхто не верне
Той час, тих людей, що колись померли...Але для нас вони вічно живі!
Запали свічу за ті душі, що відійшли з пекла в рай...Відділяй зерна
Від плевел. Не допусти нового Голодомору! Борись за народ свій!
Молись, щоб ми ворога перемогли і щоб не було більш у нас війни,
За мову ніжну, калинову, волошкову... за життя щасливе нове,
За мир між народами, за друзів, що у прірві...Маму й тата обійми,
Дітей своїх люби, щоб здорові росли на радість батькам! Все й оживе!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624683
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 29.11.2015
автор: Макієвська Наталія Є.