Зелені, водяні пелюстки рожі…
Роса щохвилі з серця вирина.
Медовий цвіт і свіжість хвиль земна
Змішалися у буйнотрав'ї гожім.
В очах – прозора глибина
На мить загляне просто в душу.
Я цю красу терпіти мушу,
Я вічність спорожню до дна.
Єдина в світі і сумна,
Дивлюсь на небо при дорозі,
На цей найтяжчий в світі гріх
І тану я, неначе сніг,
Себе я подолать не в змозі
Смарагд мене поранив дуже
І я лікуюсь зіллям п'яним,
Відваром трав зелених тих,
Що квітнуть все в очах твоїх,
Що затіняють сонце тьмяне.
Сп'яніла я від них, духм'яних,
Та все впадаю коло їх.
А десь вони лікують хворих
І все всміхаються до них,
І вітром носить їх у полі,
Моя недоля – їх неволя,
І сяйво щедре неземне
Не сміє освітить мене.
Я ж – слова вимовить не можу.
Надія серце припорошить,
І знов в дорозі йду до них,
До променів очей твоїх.
KoNoNeNKo Mary, Kyiv
29.11.03.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=62507
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.03.2008
автор: MariyaK