Бідна моя маленька Марфа

В  сім'ї  Мироненків  свято  -  повернувся  батько  з  Харкова,  де  працював  на  кухні  в  одній  із  місцевих  їдалень.  Мати  застелила  святкову  вишиту  скатертину.  Поставила  на  стіл  хліб  і  запалила  лампадку  на  покуті.  Адже  в  хаті  празник  –  на  столі,  на  великій  полив‘яній  тарілці,  лежав  справжній  хліб.  Правда  це  не  та    велика  духмяна  хлібина,  яку  мати  випікала    в  печі  ще  рік    тому,  а  крихітні  шматочки,  може  кимось  недоїденого,  а  швидше  за  все  відділеного  батьком  від  свого  мізерного  пайка.  Поруч  з  хлібом  лежали  зварені  картопельні  лушпайки,  декілька  цілих  картоплин,  невеличка  жменька  квасолі  і  гороху.  "Їжте  діти":  пригощав  батько.  Мати  сиділа  осторонь  на  лавці,  що  колись  змайстрував  уже  покійний  дід  Григорій,  і  раз  у  раз  витирала  очі  хусточкою.  «Їжте,  мої  любі,  їжте,  промовляла  вона  до  своїх  дівчаток  Марфи  і  Наталки.  І  сина  Іванка.  І  вони  іли.  Уплітали  за  обидві  щоки  батькові  гостинці.  Йшов  1932  рік.  У  селі  вже  давно  було  створене  колгоспне  господарство.  Але  Мироненки  не  поспішали  приєднуватися  до  колективного  господарювання.  Були  вони  людьми  набожними,  працьовитими,  небагатими,  але  і  не  бідними.  Працювали  не  покладаючи  рук.  До  колективізації  мали  деяку  худобу,  що  дісталася  матері  Софії  в  придане  і  жили  працюючи,  народжуючи  дітей  і  були  на  своїй  землі  щасливі  до  цього  року,  до  цього  дня,  до  цієї  голодної  страшної  миті,  коли  мати  заламуючи  руки  благала:  «діточки,  любі  мої,  рідні  потерпіть,  діждемося  батька.  І  ось  діждалися.
Батько  пробув  вечір  і  ніч,  а  під  ранок  знову  зібрався  в  дорогу.  Щоб  через  деякий  час  зробити  все  неможливе,  але  якось  дістатись  рідного  села  і  принести  своїм  дітям  гостинця  від  зайчика.  Ось  так  і  виживали  дякуючи  батькові,  та  якомусь  покровителю  в  Харкові,  що  пристроїв  батька  на  роботу  в  їдальню.  Та  доля  вирішила  по  іншому,  а  скоріше  недоля  в  образі  сільських  активістів.  Увійшли  в  хату  вранці,  ще  діти  спали:"-Ну,  Софія,  надумала  в  колгосп?"  А  Софія  стоїть  мовчки,  тільки  дітей  до  себе  пригортає.  "Ну  то  посидь  в  холодній,  подумай.  Може  що  й  надумаєш".
Найменша  Наталка  вчепилася  за  материну  спідницю  і  ніякими  силами  її  відірвати  було  неможливо.  Так  і  пішли  разом  Софія  і  Наталка.  На  порозі  мати  повернулася:  "Дітки,  чекайте,  батька"..  І  пішли.
Діти  чекали.  Але  через  чотири  дні  в  дверях  стала  мати  з  Наталкою  на  руках.  Обидві  були  хворі.  Частий  кашель  і  великий,  жар  який  не  спадав  декілька  днів,  звів  їх  у  могилу.  Поховали  Софію  і  Наталку  під  старою  великою  грушею,  що  росла  на  городі.  
Батько  застав  дітей  під  тією  ж  грушею.  Іванко  лежав  на  траві,  Марфа  обнімала  маленькими  ручками  свіжий  горбик  землі  і  промовляла:  «Мамо,  чи  вам  не  холодно  там,  мамо….»  
Бідна  моя  маленька  Марфа,  яка  колись  подарує  мені  життя.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625237
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.12.2015
автор: Тетяна Акименко