Земля для всіх завжди була й є мати,
І в цьому людство впевнилось не раз,
Та не могла вона в собі втримати
Останній крик голодного дитяти
І матері останніх диких фраз.
Все бачила і, корчачись, стогнала
Вона в голодний тридцять третій рік,
Коли востаннє мати пеленала,
Коли на ноги, пухлі, ледь спиналось
Дитя її, що бігало торік.
Земля, немов жива, тоді кричала,
Та крик її в людських тонув сльозах,
Зате хвалебні оди скрізь звучали,
Вождя в піснях щосили величали,
А поряд – очі гасли… Й вислизав
Надії кінчик, що життя тримала,
Селянські душі в чергу стали в рай…
А де ж оті, що долі їм ламали,
Смертями кращі землі засівали?
За що мав кару український край?
О земле, ти завжди була й є мати,
Любила й годувала трударя,
Чому ж дозволила хребет зламати
Тим, хто умів і жити, й працювати?
Чому не захистила від Кремля?
Невже голодні будуть ще вмирати?
Невже ніколи не поборем страх?
Невже дозволим пам’ять перервати,
Чи, як в тридцятих, в землю поховати
І навіть не поставити хреста?!..
23.11.2013.
Ганна Верес.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625290
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 01.12.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)