Вона обтяла шлях той – в нікуди.
Сто літ вагалась. Але день настав,
Коли лягло те рішення згори
У мозок, як лягають зорі в став.
Вона збудилась із хмільного сну
Й йому:
- Іди, ти доля не моя.
Виходив важко, в грудях ребра гнув.
Та щез, як в небі слід від журавля.
Нарешті вільна! Сум кудись пропав.
Промінчик сонця в душу ліг щеням.
Сховався вуж, що магію пускав.
І заспівало серце пташеням.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626200
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.12.2015
автор: Крилата (Любов Пікас)