Йшов травень 1966 року. Ми з Вовкою закінчували четвертий клас. Навчатись ходили в другу зміну. Одного вечора, коли батько прийшов з роботи без затримки, що бувало дуже рідко,ми всією сім'єю сіли вечеряти за великим круглим столом. Так було не завжди. Батько часто іздив у відрядження, а ось сьогодні – він був вдома. Мама весь час була усміхнена, їй так подобалися такі затишні, тихі домашні вечори. Вечеряли довго, бо обговорювали все, що сталося за день чи трошечки раніше.Сміялися, жартували, про щось згадували. Хоча мама весь час усміхалася, але її очі дивилися насторожено, ніби очікували чогось несподіваного, непоправного, страшного. А причина на те була: батько і Вовка чомусь недолюблювали один одного, часто сварилися. Можливо це було тому, що в них були одинакові характери? За вікном почало сутеніти, здавалося, що було вже все обговорено і розказано, та раптом батько запитав: «Вовка, а що там в школі?».Нашим навчанням він цікавився дуже рідко, але краще б він зовсім ним не цікавився, бо з цього нічого гарного і корисного не виходило.Тривога і розпач в маминих очах миттєво зітерли усмішку з обличчя, Мама захвилювалася і поспіхом сказала: « Все добре. Все добре, Вася.». Батько не звертаючи уваги на мамини слова, подивився на Вовку довгим, холодним поглядом і різко сказав: «Вовка, неси щоденник!». Болюча тиша заповнювала хату, придавлюючи нас з мамою до стільців, ми боялися навіть поворухнутися, не те, щоб подати голос. Вовка зсунувся зі стільця і, човгикаючи ногами, низько опустивши голову, пішов в спальню. Щоденник мама забрала у нього з руки і віддала батькові. Коли батько розкрив щоденник, ми з Вовкою враз заплющили очі, а мама мовчки витирала сльози, які рясно котилися по її блідих щоках. На кожній сторінці в щоденнику було написано червоним чорнилом великими каліграфічними літерами: прошу прийти до школи батька. Під надписом стояв мамин підпис, вона розписувалася замість батька. Мама працювала вчителем в тій же школі, де ми навчалися з Вовкою. Вона знала, що Вовка був непосидючим, завжди щось вигадував, щоб відволікти увагу однокласників під час уроку, зривав уроки, затівав бійки. Вчитися не любив, але схвачував все на льоту, якщо його цікавила якась тема.
Мама дуже його любила і постійно захищала, виправдовувала його поведінку і вчинки. Закривши щоденник, батько піднявся, витягнув тоненький ремінь з брюк і тихо, чітко сказав:»Роздягайся». Боже,
як я боялася цієї миті. Я шепотіла, як молитву: «Тато, не треба. Будь ласка, не треба», але він мене не чув, та, мабуть, і не хотів чути. Вовка роздягнувся, залишився в одних трусах, а мама підбігла до нього і затулила собою. Батько різко відштовхнув маму і розмахнувся рукою з ременякою… Ми з мамою плакали, обнімаючи одна одну. Вовка тільки зойкав, розмазуючи сльози і живим клубком качався по підлозі, ховаючись від ударів.Через 10 хвилин батько мовчки вийшов з хати – виховання на сьогодні закінчилося. Вовка лежав скрючений, по всьому тілу червоніли тонкі попруги від ремня. Мама підвела Вовку і повела в спальню. Всю ніч ми не спали, а батько, закрившись в залі, спокійно, голосно похропуючи, спав з почуттям виконаного батьківського обов'язку.
Ранок в хаті був похмурим, гнітючим, переляканим і мовчазним, а на вулиці було сонячно і тепло. Мама і батько пішли на роботу.А ми почали придумувати план втечі з дому. В торбинку склали шматочок сала, хліба і декілька цукерок. Вийшли на ганок, постояли, а потім вирішили, що треба взяти з собою теплий одяг, бо хтозна де нам прийдеться ночувати.Одягли теплі пальта, шапки, взяли валянки і пішли з дому. Сусіди, які бачили нас, дивувалися і проводжали, посміхаючись, довгими поглядами. Йти було важко і незручно. Йшли мовчки, через 15 хвилин дійшли до автобусної зупинки, яка була біля дитячого садка. Грошей у нас було аж 50 копійок. Чекаючи автобус, ми побачили неве-личку пересувну смоловарню й пішли подивитися, як вариться смола.А в цей час з вікна дитсадка нас побачила вихователька, яка зразу ж впізнала нас і подзвонила мамі в школу. Автобуса не було і не було. У прохожих людей ми дізналися, що вже о пів на дванадцяту. Уроки починалися через 40 хвилин. Сумніви і незрозумілі почуття чи то провини, чи то страху з'явилися якось несподівано і ми подивилися один одному в очі, взялись за руки і побігли назад, додому. В головах крутилася одна думка: « А що було б з мамою, якщо б ми не поверулися додому?». А назустріч нам бігла заплакана, перелякана мама. Побачивши нас, вона усміхнулась , розкрила назустріч нам руки і ми впали в її теплі, ніжні, надійні обійми.Ми ревіли і щось хотіли сказати, але мама поцілувала нас, взяла за руки і повела додому. До школи ми не пішли. Мама довго нам розказувала і пояснювала, що ми повинні думати не тільки про себе, але й про неї. Ввечері мама закрилася з батьком в залі і довго-довго про щось з ним розмовляла. Тато з того часу Вовку не бив, але на все життя відносини між батьком і сином залишилися надто стримано-відчуженими. А мама до самої смерті , як могла, оберігала і захищала Вовку від усіляких життєвих негараздів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626286
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.12.2015
автор: Радченко