Вона сиділа навпроти мене у кімнаті,
І поглядом своїм в мені шукала тишу.
Але не бачила бо на правду не крилаті,
Та все що від її отримав там й залишу.
Вона здалось хотіла щось мені сказати,
Та все ніяк в собі відвагу не знайшла.
Не знаю й досі скільки, ще мені чекати,
Від тоді як вона прийшовши до мене пішла.
Вона усе сиділа і мовчала дуже тихо,
Так тихо, що не чув я навіть її дихання...
Мені було на все байдуже. навіть лихо
В той час не могло убити моє сподівання.
На що ж все сподівався я не знаю досі,
Навіть й досі це питання в мені не зникає...
Не зникне ні в цій ні у іншій майбутній епосі.
Знайшовши відповіді, щось ніяк не замовкає...
Бо поглядом своїм в мені шукала німу тишу.
Тому, що сиділа навпроти мене у кімнаті.
Не треба їй мовчати німотою яку я не залишу,
Бо із нею на відвертості не такі вже й багаті.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626994
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.12.2015
автор: Хворий Джентльмен