Ця осінь мене цього разу не гріє.
Невже лиш мене?
Хтось жовтому листю і світлу радіє,
Я ні. Це мине?
І сутінки перші приходять нізвідки -
В туманнім димку.
Я вперто сиджу в почуттів моїй клітці,
Вона на замку.
Ти перша кого до безумства кохаю
Це сумно і все ж,
Ти кажеш пройде, та ніщо не зникає,
І біль моя теж.
Проходить усе, це звичайно відомо
Ось, осінь, зима.
Та тільки у серці невимовна втома
І щастя нема.
Калюжі, морози, летять в невідомість
Крилаті птахи.
Я знову свій спокій залишив у чомусь.
Або навпаки.
Відчути, проникнути, стати собою,
Покинути все.
І може тепло ніжне сонце з весною
В цей світ принесе.
А зараз лиш листям запльовані стежки,
Самотність, вино.
І те, що на вербах сріблясті сережки
Мені все одно.
Я все передумав - про тебе, про мене,
І може про нас…
Думки облітають мов листя із клена
В останній вже раз.
В дощах мимоходом розтанули звуки,
В морозах – туман;
Печаль наче поле, дерева мов руки,
Життя лиш обман.
Хрипить і скандалить розпатланий вітер
В трубі димаря.
Хтось може і здатен тебе розлюбити,
Та тільки не я.
Колишиться листя в рожевих долонях
Задуманих вод,
І сонце останнім промінням проводить
Лісів хоровод.
Злетять листопади і все що є в світі
В очах промайне
І осінь, і листя, і здатність любити
Зі мною мине.
Мине непомітно, як сонячний травень
Як юність моя.
І хтось знов пройде між птахів щебетання
Та тільки не я.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627806
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.12.2015
автор: teodor_85