Росою осінь омиває трави
й тумани розстилає по землі,
а небо розлило яркі заграви,
підсвічуючи клину журавлів.
Їх голоси лунають з небосхилу,
і в серці смутку залишають слід,
бо покидають Україну милу,
а попереду майже цілий світ.
Дрімає в верболозах вітер зранку
і віття прихилилось до води,
де на містку, вмостившись мов на ґанку,
тихенько рибку вудять три діди.
А літо бабине пливе понад водою,
ховаючись в густий низький туман,
й кремезний дуб, як дідо з бородою,
стоїть, закутавшись у золотий жупан.
З беріз усе ще листя не злетіло
й калина багряницю одягла.
На землю не лягла ще ковдра біла
і не накрила стежку до села.
Ось перші промінці торкнулись сосен,
що вдалині в тісний зімкнулись ряд.
Черговий ранок зустрічає осінь,
її останній легінь – листопад.
11.12.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627949
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 11.12.2015
автор: Олександр Мачула