Я стояла наче одна, але відчувала як поруч проходять люди. Вони йшли в своїх справах не помічаючи мене. Та й чому вони мали мене помічати? Мене, вдягнену у сіро-чорне вбрання, заплетену, не нафарбовану. А я все стояла і дивилась, як повз проїжджають машини: автобуси, трамваї, тролейбуси, і везуть своїх пасажирів на зустріч долі. А я стою і чекаю своєї, чекаю коли почнеться і мій рух. Чи відчуваю я скільки ще чекати? Ні, я не знаю як довго ще. Але вірю, дивлячись на весь це рух, що дочекаюсь. Озираюсь і розумію – стою на зупинці, значить вже ближче. Ближче до суті.
Важко дихати і чомусь так болить голова. Розпустила своє волосся і усміхаюсь. Та раптом помічаю, що на мене якось дивно озираються. Чому коли радієш так часто подумки тебе вважають божевільною? Не розумію. Може усмішка вже записана в Червону Книгу. Може її вже заборонили на вулицях наших сірих міст. Чому усміхаються, гуляючи цими провулками, лише діти. Мабуть вони єдині розуміють чому насправді треба радіти. І я от так стоячи посеред міста, на зупинці, розпустила волосся і відчула себе дитиною, – як колись вільною в своїх бажаннях.
Я в полоні думок і вже навіть не бачу облич людей, що майорять переді мною. Відчуваю лиш вітер в волоссі і як сонце, прощальним променем, падає на обличчя. Я зовсім забулась, заплющила на хвилинку очі. Я думаю… Чому така дрібниця, як дозволити собі щось змінити, не терпіти того що не подобається, обертається таким важким вибором? Чому чужа можлива думка стала для нас важливішою за власну, за власні бажання і почуття? Коли ми перестали бажати чогось звичайного?
Я наче прокинулась, побачивши скрізь туман думок знайомий номер на лобовому склі. Заходжу, розплачуюсь за проїзд, але не відпускаю думок. Стою міцно тримаючись за поручні і тільки зараз відчуваю дискомфорт затісного взуття. Знову ті ж помилки. Ніхто не поступиться місцем – чоловіча стать смиренно дивиться у вікна. Ну і нехай. Раптом за спиною чую: «Сідайте! Сідайте, я зараз виходжу.» Дякую! Та чомусь думаю, а як би не виходив поступився б, чи ні? І боюсь відповідати. Може разом з мріями ми позбулись і вихованості, і поваги? Чого ж ми позбулись ще, що загубили у цьому вирі часу?! Шкода, і вже не до усмішок. Хоча… Ось там сидить на колінах своєї матері маленька людина і усміхається всім, а може і самому життю, чи цій хвилині. Може не все втрачено, просто забуто з дитинства. Ось з кого треба брати приклад і посміхатись. Відроджувати цю звичку, згадувати. Починаю із себе!
За вікном миготять ліхтарі вечора. Місто поступово занурюється в ніч. А мене чекає кінцева зупинка і світло у вікні, турботливі погляди і запитання, і посмішки… І посмішки!
Я вдома і мене долає втома. Занурююсь в сон і перед очима знову зупинка, знову очікування і… посмішки. Люди йдуть на зустріч і посміхаються з сяючими очима. І мені так радісно як ніколи.
Усміхнена дорога додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628589
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.12.2015
автор: Tory G