Я захолола, як вода у ставі.
Я зупинилась, як остання мить.
Застуденіли сутінки сльотаві.
Жарина серця більше не горить.
Чому стиха мелодія жадання?
Куди зникає срібний передзвін?
Не вибухає щебетом світання.
А замість цвіту – попелястий тлін.
Дощу краплини мокнуть на обличчі.
Неначе сльози, стигнуть на щоках.
Усе минає, котиться у вічність,
Лишаючись у пам’яті й думках.
Мій дух ослаб. І тіло утомилось.
Немає сил ні бігти, ані йти.
Зі шляху збилась я і опинилась
У льодяних тенетах пустоти.
Жарино серця! Спалахни, мов пломінь.
Врятуй теплом від сутіні й сльоти!
Гори й живи! Тоді весняна повінь
Сама знесе тенета пустоти.
© Ірина Васильківська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629088
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.12.2015
автор: Ірина Васильківська