Дивлюся у синє небо.
Знаю, місячна царівно, що боротись конче треба
За цю посмішку ласкаву, за слова із вуст твоїх,
За твій погляд у якому все безмежжя мого неба,
За солодкі злети мрії, та й за ревнощі свої.
Лебединочко жадана, коли ти літаєш в небі,
В тому небі де від Бога пролягли твої шляхи,
Чом на тих шляхах незримих не літаю біля тебе,
Чом стрічаєш нові весни без пісень моїх гучних?
Якби виправити долю! Якби хід її зламати!
Щоб ми шлях удвох долали:не в одно, а в два крила;
Щоб ти сонечком привітним осявала мою хату
І до днів життя, - останніх, - щоб самотня не була!
Намагався я боротись… піднімав до неба крила.
Піднімав, та не подужав силу притягань землі
І не зміг тебе догнати, коли ти у вись злетіла
І кричала в небо сині про страждання та жалі!
Важко жити й не літати, коли ти в душі крилатий.
Важко в небо відпускати тих, ким дихаєш щодня
І при тому,- як же важко! Стовідсотково не знати:
Чи повернуться до тебе - до кінця оцього дня.
Змінюються пори року, рік за роком відлітають
У далекий простір часу, як у вирій журавлі…
А я дивлюся у небо… всі роки тебе чекаю…
Тільки бачу як літають білі хмари – кораблі.
26.12.2015 15:46
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631630
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.12.2015
автор: dovgiy