Це не краплі дощу стугоніли по ринвах,
Це хвилини пливли, це стікало життя.
За сирими хисткими нічними дверима
Я втрачала зв’язок наш, трагічне дитя.
У розхлюпанім блиску грудневої ночі,
У розвиненій хустці—ні добра, ні зла—
Чорна вічність масними цілунками смокче
В твоїм диханні краплі живого тепла.
Мені страшно—закони природи суворі,
мені лячно, бо я затискаю плече,
ще живе, у тіснині родинної крові,
на останньому краї, де вітер січе.
Хай цей дощ лупотить по землі і по ганку,
Негустий, як розмірена, в безвість, хода.
Ніч закінчиться—я не повірю світанку.
Твоя спина у краплях блищить, як слюда.
День постане палатою новонароджень,
Із дитячих років килимком на стіні.
Нас не стане, бо гострими лезами ножиць
Перетнуто зв’язок—ні тобі, ні мені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632381
Рубрика: Присвячення
дата надходження 30.12.2015
автор: Вікторія Т.