Примара

Десь  у  надрах  душі
Все  ще  жевріють  крихти  тепла.
Догорять  до  межі
І  зостанеться  тільки  зола.

І  десь  там  на  шляху
До  похмурого  царства  мерців
Я  впаду  у  тугу
За  життям,  тим,  яким  я  не  жив.

Я  згадаю  усе,
Що  творив  я,  у  повній  красі!
Жалюгідне  досьє
Із  якихось  кількох  папірців.

Де  немає  ні  звершень,
Ані  смислу,  стремлінь  висоти.
Де  волів  бути  першим,
Та  доводилось  задніх  пасти.

Де  від  правди  брехнею
Я  укрився,  неначе  від  зла.
І  пуста  ахінея
Світлом  істини  завше  була.

Мав  і  зір  соколиний,
Вухо  гостре  й  чутливе.  А  втім
Повсякчасно  й  незмінно
Залишався  сліпим  та  глухим.

Я  стояв  у  безликій,
Величезній,  безжальній  юрбі.
Хтось  за  ниточки  смикав
Й  ми  кидалися  жваво  у  бій.

Ми  шукали  усюди
В  всьому  винних  цілком  без  вини.
То  кричали  ми:  “Юда!”
То  горланили  дико:  “Розпни!”

Про  любов  теревені
Все  точив  і  точив  без  кінця.
В  круговерті  шаленій
Залишав  я  розбиті  серця.

Поки  в  розпалі  літа
Роздавав  обіцянки  пусті,
Взагалі  й  не  помітив,
Як  конала  Любов  на  хресті.

То  ж  пишатися  нічим,
Лиш  дивлюсь  на  життя  мого  крах.
Порожнечу  та  відчай  —  
Ось  усе,  що  тримаю  в  руках.

І  не  станеться  дива  —  
Згасли  сві́чки,  завершився  бал.
Ось  такий  справедливий
Та  до  болю  невтішний  фінал!

Але  це  ж  не  кінець.
Це  примара,  це  сон  на  яву.
Хоч  де-факто  —  я  мрець,
Та  де-юре  я  все  ще  живу!

Це  ж  бо  навіть  не  осінь,
Ще  є  час,  я  усе  ще  у  грі,
Ще  приховано  козир,
А,  можливо,  і  два  в  рукаві!

Дослухатись  не  стану
До  банальних  заїжджених  фраз
Про  любов  та  кохання,
Мир  і  дружбу,  та  інший  маразм.

Я  відкину  усе  це,
Як  непотріб  спалю  у  вогні.
Загляну  в  своє  серце,
І  так  боляче  стане  мені!

Сліз  цілющая  сила
Закричить,  заспіває  на  біс.
І  усе  наболіле
Переміниться  в  золота  блиск.

Ніч  розсіється  тьмава*,
Радість  душу  сп'янить,  мов  бальзам.
Запалаю  яскраво
І  себе  без  остатку  роздам.

Вже  й  не  вилізе  боком
Днів  минулих  прозріння  страшне,
І  самотність  жорстока
Ні  на  мить  не  злякає  мене.

Наче  листя  осіннє,
Я  зірвусь  у  останній  політ,
Мій  мотив  лебединий
Сонцем  ясним  проллється  на  світ.

На  небесному  тлі
Намалюю  узори  життя,
І  торкнувшись  землі,
Відійду  назавжди́  в  забуття.


*тьмава  —  темна,  тьмяна.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632733
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 31.12.2015
автор: J.D.