Це наче нестерпне похмілля,
Це ніби політ у безодню.
Це дике, гірке божевілля –
Кохати і … бути самотнім.
Я звикаю до стану самотності,
Розмовляти сама з собою.
З відчуттями невідворотності,
Забута людьми і тобою.
Все частіше ловлю себе подумки,
Що я заздрю чужій радості.
Що гірчать полином помилки,
Що звикаю до недосконалості.
Я звикаю в своїй одинокості
Ятрити спустошену душу.
Я ненавиджу жити в самотності,
Я не хочу. Та, певно, мушу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632894
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 02.01.2016
автор: Оксана Бакуменко