Де нас черті не носили,
там і не було.
А тепер – [i]дай, Боже, сили
скочити в село[/i].
А тепер дай, Боже, грошей
їхати і йти.
І ніхто не допоможе, –
Господи, прости.
І усім дається право,
поки сили є,
почекати у держави
нібито своє.
Революцію чекали,
ніби, не дарма.
Наче і не обіцяли,
того, що нема.
Наче, – [i]слава Україні![/i] –
як усі кричав.
Не канючу зайві гривні,
не качаю прав.
Ніби маю і не маю
пенсію свою.
І усе, що получаю,
армії даю.
Є ще інколи до столу
сало і кутя.
Не живу, а економлю
ніби на життя.
А буває, ще й радію,
ніби у бою,
що любити я умію
націю свою.
А коли дійду до тями,
поганяй тоді до ями –
[i]слухати траву.[/i]
Ой, ще є чого радіти,
що бодай на тому світі
може й поживу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633437
Рубрика: Сатира
дата надходження 04.01.2016
автор: I.Teрен