[i]Люди дихають похмуро у спини трамваїв,
У кишенях пальто зберігають квитки.
А у мене зім’ята записка: «чекай, і…
Згодом відчуєш тепло рідної руки.
Люди тихо сміються, чуючи кислотні слова,
Їм байдуже, що гине заплакана осінь.
Вітер жалісно закликає «ну ж бо, давай…»
На кінцевій станції хтось крикне «досить»
За вісім хвилин мимо двадцять шість поїздів,
У якомусь, можливо, ти дихаєш сивим димом.
Люди спонтанно вдають, що вони не злі,
Ти стріляєш впевнено, але всі кулі мимо.
Холодним подихом вітер зриває маршрути,
Мені байдуже, що люди сміються тепер.
Можливо, згадаєш коли-небудь кому ти
Віддав свій останній заряджений револьвер.
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633583
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.01.2016
автор: Іра Табак