ЧИ Я, ЛЮДИ, НЕ ДУРНА

ЧИ  Я,  ЛЮДИ,  НЕ  ДУРНА?!

Казали  ж  люди,  а  я  не  вірила.  А  воно  –  таки  так.  Звати  мене  –  баба  Маріка  Трисупко  з  Мальованки,  що  знаходиться  в  м.  Житомирі.  Отак  як  з  Києва  на  Варшаву  їхати,  то  прямо  по  центру  і  чуть-чуть  збоку.  Маю  я  собі  сусідку  –  кацапку...  хоч  вона  і  стверджує,  що  вона  „руско-язичєскоє  насєлєніє”,  однак,  як  по-нашому,  по-мальованському,  то  кацапку  –  бабу  Насцьону  Лужкову.  І  має  вона,  ота  Насцьона,  до  території  мого  городу  –  територіальні  претензії.  А  особливо  до  груші  „Дулі”  –  сорт  є  такий.  Мотивує  вона  оті  свої  претензії  тим,  що  колись,  у  „юношескіє  годи”,  дід  Панько,  царствіє  йому...  ходив,  значиця,  до  Насцьони  на  побачення,  чимчикуючи  навпрошки  через  мій  город.  А  коли  проходив  біля  груші,  то,  можливо,  інколи,  справляв  попід  нею...  теє  чи  сеє...  А  ще,  на  гноїщі,  що  поза  клунею  нашою,  вони  там  –  Панько  з  Насцьоною...  і  згадувати  соромно.  А  як  оце  сказати  по-літературному  не  знаю,  тому,  що  сексу  у  нас  тоді  ще  не  було.  Так  от,  має  теперечки  до  мене  баба  Насцьона  Лужкова,  на  оті  „історічєскіє  мєста  своєй  юношеской  слави”  територіальні  вимоги.  Вона  стверджує,  що  має  „ісконниє  права”:  на  грушу  „Дулю”,  на  клуню,  та  на  частину  мого  городу.    І,  починаючи  з  незалежного  віку,  маємо  ми  з  Насцьоною  територіальні,  міжнаціонально-етнічні  та  політичні  дискусії  і  тренія.  Вона  мене  –  коцюбою,  коцюбою,  а  я  Її  –  рогачами,  рогачами...  Гарні  у  мене,  хвалити  Господа,  рогачики  були  –  з  дубовим  держалном.  Тож  мала  я  чим  свій  суверенітет  від  Насцьони  Лужкової  зазіхань  захищати.  
Та  от.  Чи  то  біс  мене  попутав?!  Ні  не  біс...  А  може?..  А  таки,  що  біс...  але  в  особі  Європи  Айбросімівни  Гешефтмахер  –  жительки...  теж  сусідки,  хоч  і  не  зовсім...  а  отакечки  через  річку,  на  території  іншого  штату  проживає.  Умовила  вона  мене,  тая  Айбросімівна,  продати  мої  рогачі  якомусь  своєму  родичу  –  жителю  заокеанському.  Чи  то  Шахер-махеру  якомусь,  чи  то  Цугундеру?  Бо  він  антикваріат  –  начиння  всяке  старе  скуповує.  Йому  навіть  Леонід  Давилович  наш  якусь  кольчугу  продав.  От  і  сказала  мені  Айбросімівна:  „Ну  шьо  ві  за  теє  стар’йо  трімаєтесь  обома  рукамі?  Шьо  ві  б’йотесь,  як  риба  об  лід?  Ми  вам  дамо  за  ці  ваші  рогачі  антікварниє  різного  шматя-дрантя  гуманітарного,  соєвого  жому,  снікерсів  з  мутелою-разом-з-кока-колою...  Роззброюйтесь.  А  ми,  з  моїм  родичем  –  Шахер-махер  Цугундером,  задля  вашої  безпеки,  будемо  над  вами  іметь  гарант”  –  це,  значиться,  вони  беруться  захищати  мене  від  Насцьониних  агресивних  зазіхань  на  мою  територію.
Ой!  Бо-жень-ки!  Ой-лю-у-доньки-ж-мо-ї-милі!  Ой!  Спокусилася  я  на  теє  шмаття-дрантя  і  на  кака-колу  з  соєвого  жому!  Віддала  ж  я  свої  рогачики.  Ой,  навіщо  ж  я  віддала  їх,  повіривши  в  оті  обіцянки-цяцянки?  Адже,  як  тільки  ото  груші  достигли  –  Насцьона  вже  тут-таки,  на  моєму  городі,  до  груші  претензії  виставляє...  трусить,  знай  собі...  та  в  пелену,  та  в  пелену...  мої  грушечки  складає.  Каже:  „Подєлімся  по-брацкі.  Мєнє  груші,  а  тєбє  –  дулі”.  Я  їй  не  давати,  а  вона  мене  –  коцюбою,  коцюбою...  А  мені  свій  суверенітет  захищати  нічим.  Біжу  я  тоді  до  Гешефмахерші  та  кричу  їй:  „Ой,  Айбросімівно!  Клич  швидше  свого  Цугундера!  Нехай  робить  шухер  з  нахером  та  захищає  мої  „дулі”.  Нехай  виконує  свою  обіцянку  бути  мені  гарантом  безпеки...”
А  вона  мені  на  те:  „Ну  шьо  ти,  старая  дура,  серед  біла  дня  моє  стабільне  сотояніє  турбуєш?  Ти  шьо  –  з  глузда  з’їхала,  чи,  як  ото  по  вашому  –  крейзі,  чі  что  лі?  Іди  собі  на...  піч  грітися!  У  мене  ж  бач,  кhуїк-енд  з  секс  меншинами.  Прийдеш  у  понеділок,  напишемо  та  пошлемо  запроса  до  пана  Цугундера-заокеанського,  А  він  опісля  того  як  затвердить  вопрос  в  сенаті,  та  ще  в  комісіях  різних:  з  безпеки,  з  захисту  прав  людини  –  дасть  тобі  якусь  відповідь.  А  може  й  ноту  яку  до  Насцьони  напише”.  Отак  відповіла,  та  й  пішла  собі  далі  свого  шангена  чухати.
Таки,  Шухер-Цугундер  отой  написав  якусь  ноту.  Але  поки  ота  нота  до  Насцьони  дійшла,  то  вже  від  моїх  груш-дуль  залишилося  –  нуль.  
А  Насцьона  з  тією  нотою  до  вітру  сходила.  Правда,  лаялася  потім.  Казала,  що  Цугундер-Нахер  не  ту  ноту  взяв.  Чи  то  папір  для  ноти  не  той,  бо  дуже  твердий...
Отака  от  історія.  Мо',  прочитавши,  ви  скажете  –  якась  дурна  баба  написала?!  А  таки  ж  дурна!    

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634355
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2016
автор: Старець Коснятин