Стіни в під’їзді були потріскані та пошарпані різними надписами. Наші кроки по сходах залишали сліди, піднімаючи хмари пилу. Ліля не знала, куди я її веду. Вона мовчала. Мабуть одного погляду на мене достатньо, щоб не питати нічого. Я не був тут десять років, але пам’ятав все наче це було вчора. Не знаю чому, але я вирішив, що їй варто це побачити. Людей тут не було давно. Будинок в три поверхи все ніяк не могли почати реконструювати. Він просто ховався в тіні інших бетонних гігантів. Він став привидом, розчинився в столичному мегаполісі. Він став, як я.
Ніким.
Пошарпані, порізані двері не мали замку. Добре, не доведеться вибивати їх. Замість цього, я просто штовхнув їх і зайшов всередину. Ліля боязко зайшла слідом. Стіни почорніли від язиків полум’я. Крізь вибиті вікна протискались промені сонця.
- Для чого ми тут? – запитала Ліля.
Я не відповів. Хвиля спогадів накотилась зовсім несподівано. Я не бачив слідів пожежі. Для мене це житло для бомжів мало велику вагу. Ми пройшли в єдину кімнату, що більш менш вціліла. Серце налилось кров’ю при теперішньому вигляді.
- Тут все почалось – тихо сказав я.
Ліля боязко оглядалась довкола. Вона не розуміла.
- Що почалось?
Я поманив її пальцем показавши на одну з стін. Вона підійшла ближче.
- Макс – поволі прочитала вона – Марк…
- Це ми колись залишали…
Вона продовжила читати імена, що йшли нижче. Їх було багато, я сам не знав приблизну їх кількість.
- Ви з братом нашкрябали?
- Так – я дивився на написи, але не міг їх прочитати.
Дихання перехопило, серце стало битись частіше.
- Тут ми з Марком вирішили почати займатись тим, чим займаємось і досі – пояснив я – тут народилась ідея змінити цей світ. Тут ми перестали бути тими ким були. Тут ми стали тими…
- Що обманюють смерть – закінчила за мене Ліля.
Вона перестала боятись. Її погляд змінився. Вона уважно глянула на мене, про-сканувала своїм мудрим поглядом. Мені на мить здалось, що вона мене зрозуміла. А може й не здалось.
- Ми шкрябали імена людей, котрих врятували. Думали, мріяли ввійти в історію ось і збирали докази своїх заслуг.
- Не думала, що їх так багато – Ліля була шокована.
- Це не всі – мої губи скривились в гіркій посмішці.
- Ви врятували стільки людей…
- Замість них померли інші. Більше, в рази більше людей. І все через нас. Через наші амбіції…
- Марко мені розповідав, коли ти був під делірієм – перебила вона – Розповів, як тебе роздирали сумніви. Я знаю, що ти врятував більше, знаю чим ти ризикував. Ти звалив на себе те що не міг нести. Він розповів через що вам доводиться проходити у власних видіннях. Я вірю, що це страшно, от так вийти з власного тіла і не повернутись, залишитись в чорно-білому холодному видінні.
- Це не саме страшне…
- Чому ж ти тоді продовжуєш, якщо не віриш, що ви робите правильно?
- Тому що те, що я вмію найкраще. Я просто жалів себе, боявся за власну душу, шукав спасіння. Намагався звести рахунки з життям. Я не міг жити з цими видіннями, вони роз’їдали мене, розривали на частини. В якийсь момент, я перестав боротись. Здався. Не захотів жити так.
- І все ж ти тут – нагадала Ліля.
І правда. Я все ще тут. Все ще обманюю смерть. Все ще ризикую своїм життям задля інших. Все ще вирішую, кому жити, а кому ні. Я всім серцем захотів повірити Марку. Захотів так само, як він знати, що це не дарма, що так має бути…
- Ти ж розумієш, що ти не втечеш від цього – Ліля взяла мене за руку.
Ми так і стояли, тримаючись за руки і дивлячись на увінчану іменами та слідами сажі стіну.
- Всюди будуть люди, всюди буде гуляти стара з косою. А ти не зможеш проходити повз. Завжди знайдеться людина, котрій ти не даси піти. Ти не втечеш, тому що тікаєш ти сам від себе.
- Знаю – погодився з нею – все що залишається це вірити, що рано чи пізно вийде врятувати когось без жертв. Я змирився вже, прийняв себе. Досить бігати від всіх навколо.
В мене перед очима пролетіла та картина, що я побачив, коли випив делірій. Антон, Геральт, Едик, а за ним всі люди, котрих вже не було в живих. Вони й далі дивились на мене пустими очима. Але ніхто з них ніяк не виказав свого невдоволення. Лише один мені кивав, як і тоді, коли я прокинувся. Старий дід, котрий мені підвіз до дому, і котрий відмовився від спасіння. Він єдиний тоді, хто заступився за мене. Він мене тоді вивів з мого безумства. От і зараз він ствердно мені кивнув, мовляв продовжуй. Не зважай ні на кого, просто роби.
- З тобою все нормально? – Ліля привела мене в реальність – ти навіть не кліпав.
- Все добре – прошепотів я – от тепер все добре.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634374
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2016
автор: Тост