Кінець літа. Світить яскраве сонце. А вона знову у лікарні. Усе повторюється, наче по якомусь циклу, усталеному ще до її народження на цей світ. Її везуть кудись в кінець лікарняних коридорів. З нею є він – її чоловік.
Він сидить у коридорі в кріслі. Здається, він в передчутті чогось недоброго, в нервовому очікуванні своєї (і не лише своєї) долі. Виходить ескулап і слова його боляче дряпають йому вуха, відправляючи душу в нокаут своїм переможним фірмовим ударом… «Ми зробили все, що могли… На жаль, не вдалось врятувати…». Усе довкола стає неважливим. В голові лунає лише передзвін, чи то пак, перепліт відлунь слів лікаря, безмовних криків дружини і її мовчазних прохань: «Врятуйте її!»… А не врятували! Знову… Як же їй сказати про це? Як сповістити? У голові переплітаються множини думок, утворюючи справжнє павутиння і сплітаючи з нього якісь невідомі види вузлів, які, здається, неможливо розв’язати.
Вона лежить в палаті. Відходить після стресу. Усі думають, що вона ще нічого не знає. Але це не так… Вона вже відчуває – тої, кого потрібно було рятувати вже немає. А вона… вона вже порожня і нічого в собі не несе. І ця думка гнітить її. Вони так довго намагались і кожен раз доходило лише до того, що вони втрачали довгоочікувану і вистраждану істоту, навіть не бачачи її ще в цьому світі, не тримаючи жодного разу на руках.
Він постукав. Двері були відчинені, та вона нікого не хотіла бачити. Він все ж зайшов. Поглянувши в її вічі, він зрозумів: вона усе знає. Але як? Мабуть, відчула. Є таки той материнський інстинкт. Їй серце підказало. Та й що там підказувати? Ще нещодавно в ній билось два серця, а сьогодні – вже одне. Як це жорстоко: не отримавши, одразу втратити… Вони ж навіть не спробували бути батьками. Як же ж може бути відомо, якими батьками вони будуть: поганими чи хорошими, якщо й навіть спроби не було?!
А тут і спроби не потрібно. Творцю вже заздалегідь відомо хто яким буде. І про них теж. Про всіх нас.
Він взяв її руку в свою і нагнувся, щоб поцілувати її чоло. Вона відвернулась: не хоче, щоб він бачив її сльози.
Прикро, та й таке буває у житті – вони шалено хочуть дітей, але доля жорстоко їм їх не дає, ніби без сумніву стверджуючи, що вони не варті шансу на батьківство. Вона приречена. Він всюди з нею – отже, теж приречений.
Її виписали. Він зібрав її речі. Ті, що в крові – теж. Вона попросила викинути їх, залишити тут. «Це погана прикмета!» - сказав він. А вона не вірила в прикмети, бо все життя дотримувалась їх, та марно – нічого з цього не вийшло. Вона й надалі не може стати матір’ю. Вона й надалі не може народити йому. Він обійняв її. Вона ухилилась. Подув вітерець.
Здається, їх цегляний міцний дім перетворився на паперовий, на картковий дім. Сьогоднішній вітер міг би легко його зруйнувати, дмухнувши на нього лише один раз.
Раптом підійшла та, яка змогла побудувати новий фундамент вже іншого будинку. Фундамент, побудований з надій і щирої віри в те, що ще, можливо, усе вийде.
«Не варто перейматись, - казала будівниця-ворожка, спокійним тоном продовжуючи далі, – усе це закономірно». «Там, - казала вона, показуючи догори, - знають, що роблять. Значить, ще не час. Рано. Але все буде добре. Наповниться Ваш дім щастям, що почнеться зі сліз».
Вони були здивовані. Ніяк не могли повірити словам ворожки, та й не знали у що вони мають вірити, бо не до пуття її розуміли. Хоча, її слова знаходили відголос у їх серцях і розчароване подружжя так хотіло повірити в її передбачення. Та ще не зовсім могло. Надто це все було неймовірно після усіх цих мук і страждань. У них було так багато запитань і так хотілось запитати про все це у ворожки. І вони питали, але у відповідь отримали лише кілька слів: «Надто багато запитань. Не питайте нічого. Чекайте, терпіть – час усе покаже. А поки – візьміть цю скриньку в подарунок. Вона принесе Вам щастя!». Після цих слів ворожка зникла, ніби її й не було, не давши навіть запитати у неї: скільки. Та навіть, якби вони запитали, вона б не прийняла жодної плати, бо це була непроста ворожка…
Минув рік. Усі пророцтва збулись. Вона знову вагітна. Але що, якщо усе знову повториться?... Серця майбутніх батьків, що так довго чекали на цю можливість стати врешті мамою і татом, переповнювались радістю і печаллю, надіями і сумнівами. Їх переповнювали емоції. Що ж буде далі? Чи вийде у них нарешті бути щасливими?
Минуло дев’ять місяців. У них в домі нарешті пролунали ті доленосні сльози, ті крики, той плач, що мали принести усім їм щастя.
Хто ж така ця ворожка? Звідки вона знала? Мабуть, вони ніколи вже не дізнаються…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634382
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.01.2016
автор: Іванна Западенська