В давнім мороку дум все сумніше згущаються хмари,
доливаючи в келих його іще більш чорноти,
що не день- то лиш гул, що не ніч, то голодні почвари
пожирають мій подих, жбурляють до лав Самоти.
Вража втома по краплі вичавлює рештки любові,
до земного спустошує вмить інтересу запаси.
Посірів краєвид, що раніш багрянів пурпуровим.
У вечірньому склі зір змінила примари гримаса.
24.04.2015. [14:54]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634588
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 09.01.2016
автор: Мар`яна Квич