[b]Емілія, агапі му, сагапо полі![b][/b][/b]
[i]Емілія, кохана, я тебе дуже люблю.[/i]
Вояка, генерал старий,
Її поцілував, –
Завжди був люблячий такий.
Він знав, що помирав.
Не йдуть із пам’яті слова,
Бо мовив лише ці.
І ще трималась голова,
Й рука була в руці.
І хто б їх розділити зміг?
Любові – океан.
Хто міг підняти їх насміх?
Хто не любив – профан.
Коли ішов в останню путь,
Останнє, що сказав:
Оте, що вийшло з його вуст:
Що він її кохав.
Зітхнув і – дух пішов.
Немає вороття.
У серці мила знов і знов
Підтверджує буття.
Їй скоро дев’яносто літ,
А генерал живий.
Нехай позаздрить цілий світ:
Для неї він – святий.
Бо їх Господь благословив
Ще від початку літ,
Любов Свою у серце злив,
На многа-многа літ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635607
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.01.2016
автор: Тріумф