Вона прийде, бо час настав,
Осінь прийде нізвідки.
Вона прийде, хоч ти не звав,
Стоїть вже біля хвіртки.
Огляне двір твій ще на вході.
А ти дивись на неї.
Вона така сумна відтоді,
Як відцвіли лілеї.
Ти бачиш її барвний вид,
А хочеться ридати.
У душі її струнких ніг слід
Не хочеш забувати.
Ти звісно дещо зажурився,
Хотів бува прогнати.
Та потім з гостею змирився,
І запросив до хати.
Вона зажурена і сумна,
Хотіла поклонитись.
Але ця дівчина здавна
Не вміє веселитись.
Ти зрозумів її без слів,
Відчинив двері, взяв за руку.
І від жаху занімів,
Бо відчув як терпить муку.
Рука її така холодна,
Ще трохи, зовсім крижана.
Руки зігрів би, якщо можна,
Коли лиш згодиться вона.
Вона кивнула і пішла,
А ти мов паж за нею.
Та лиш ця діва увійшла,
Пройшов ти зваб алею.
Та досі Осінню була,
Погодилася лиш на чай.
А завірюха підвела,
І безлистим став весь гай.
Вона заплакала й пішла,
І зникла в тебе на порозі.
Бо на зміну їй ішла
Зима, що приїхала на возі.
Повернувся з чаєм ти,
А її вже й дух пропав.
Як могла без слів піти…
Чи може ти її злякав?
І ось, зоставсь тепер ти сам,
І п’єш її холодний чай.
А душа волає про сто грам,
Прийшла зима у твій грішний рай.
©Лерія Кот
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638613
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 25.01.2016
автор: Лерія Кіт