Дорога назад тягнулась безкінечним полотном. Ну, як полотном. Позаяк асфальта ще не було, а навколо царювала негода, то це були скоріш американські гірки, біг з перешкодами, якісь ще атракціони не для слабкодухих. Але було не надто зрозуміло, як ми дійшли аж сюди з розмовами та суперечками. Аліса нервово та мовчазно вдивлялась у вікно, за яким не було видно майже нічого. Дощ скаженими краплями падав і застилав усе довкола. Часом здавалось, що ми, як їжачки в тумані. І як той бідолашний Стас кермував, було досить не зрозуміло. Та двірники на склі, завчений маршрут і інстинкт до самовиживання - єдине, що допомагало цьому бідоласі, а заразом і всім нам не покінчити з життям на цій розмитій трасі. Говорити щось видавалось безглуздим. Після переплетіння думок в голові панував вакуум. Просто як в пустелі. Дули вітри. І все. Піщана буря. І нічого окрім. Тому краще було відвернутись до вікна і втупити свій погляд у безкінечні потоки води, що стрімко рвались до землі. Аж раптом тишу перервав голос Стаса:
-Женька, ти що вирішив Алісі екскурсію по місцям дитячих завоювань влаштувати? - із посмішкою запитав молодик.
-Що це значить? - відповіла здивовано Славка.
-А те і значить. Ми із Женькою виростали тут неподалік. Ну, точніш, як виростали. Проводили тут майже кожне літо. У нас тут бабусі жили. Ось там, недалеко. На старій вулиці. Так ми біля цього озера в що тільки не грались, як малими були. Всю місцевість на колішках облазили. Потім на рибалку ходили. Із твоїм дідом. Пам'ятаєш, Жень? Агов, ти там чи заснув, чого мовчиш?
- Так-так... Пам'ятаю, звичайно. - заледве видушив із себе декілька слів шеф.
- То була просто фантастика. Тоді нам здавалось, що ми як індіанці. Такі собі хлопчаки у пошуках чогось неймовірного, як Том Сойєр. Кожен день - як нова пригода. Романтика.
- В дитинстві зажди так. Кожен новий день - як пригода. Кожен вчинок - як подвиг Геракла. - додала замріяна Славка.
Тут то і я згадала власні приклади. У мене все було, як в казці. Хоча нічого особливого. Також маленьке село. Бабуся, дідусь. Ніяких там Канарів чи Мальдівів. Але у всьому була якась магія. Особливий смак свіжої черешні, неймовірний аромат квітучої вишні, хрущів ловили, в ігри грали, збирались в компанії, чоловік по двадцять, плели вінки на Івана Купала, пускали по воді, ходили на річку - що скоріш на той час здавалась океаном, смажили шашлики, садили картоплю, пасли гусей, катались на гойдалках, співали пісень, катались на велосипедах, рвали кульбаби, обривали у сусіда абрикоси, було й таке... скільки всього тоді у нас траплялось. Щодня. Якийсь просто водограй подій.
Тим часом, поки я порпалась у власних спогадах, розмова точилась далі.
- Тільки час для екскурсії ви якийсь невдалий обрали, - продовжував звертатись чи то до мене, чи то до Дмитровича Стас.
-Так вийшло.. - так само сухо, як і раніше, відповідав Євген.
Так, потрапити у таку халепу ми не планували. Що ж поробиш. Негода сама вирішує, коли їй траплятись.
-А як там твій дідусь?
-Та, що тобі сказати, потихеньку. Помаленьку.
-Передавай вітання.
-Обов'язково. Він буде радий.
Раптом діалог молодиків перебила моя подружка:
-А ми вас чекали-чекали. А потім вийшли на вулицю, вас там немає. А тут ще й злива. От вирішили, що, може, потрібно вам допомогти, знайти дорогу назад. Ми хоч вам не завадили? Аліс, ти чого мовчиш? Ти заснула чи що?- дещо знервовано поцікавилась Славка.
-Ні, ні. Дякую вам. Тільки незручно якось. Там люди чекають. А ви за нами поїхали. Вибачте. - все, що я вирішила відповісти, щоб подружка не помітила мого зайвого занепокоєння.
- А що всі? Народ вже потрохи спати пішов. Час. Самі розумієте. А ті, хто ще на ногах, навряд чи помітять якісь півгодинки нашої відсутності.Так що не переймайся. Я відразу зрозумів, де вас можна шукати. Так що розслабся.- люб'язно відповів мені Стас.
-О, спати, це добре. Я даруйте, прямо із ніг валюсь. - намагалась "відмазати" власну мовчанку.
-А я то думаю, що з тобою не так. Втомилась? Тоді, розумію. А то твоя поведінка насторожує. - відповіла Славка.
-Ось, Женька, чим ти так змучив дівчину? Про свої подвиги в Британії розповідав?
-Ти був в Англії?- я різко повернулась в сторону шефа. Моєму здивуванню не було меж. Скільки ж я про нього не знаю.
- В Британії, якщо точніше. Так, випала така можливість - він пристально дививсь мені в очі.
Взагалі-то було темно. Але такий пронизливий погляд навіть у сутінках не побачити було б неможливо.
- О, ти його більше слухай, Аліса. Він там майже 2 роки пропрацював. На стажуванні. Поважний пост там займав, - раптом перебив Стас.
-Ей, не перебільшуй! Зупинись! Ти вже зовсім із мене неймовірний образ ліпиш. Нічого такого. Я, як всі. Просто повезло. Мав таку змогу. Опинився в потрібному місці в потрібний час. - виправдовувався бос.
-Мені б так поталанило. Я б не проти, - залишила і свій в'їдливий коментар Слава,- Так а чому Ви сюди повернулись?
-Та що ви всі мені "викаєте"? Ми ж не на роботі. Я й не збирався там залишатись. Та, напевне, й змоги такої не мав би. Хоча й не шукав подібних варіантів. Я їхав туди за досвідом. Його й отримав. Ось і все.
- До речі, про роботу. Якщо тут зайшлось, - втрутився блондин. - Ти уявляєш, Славка мільйон разів розповідала про нову компанію, щось там про боса, але вони ж тебе там "Дмитровичем" кличуть, даруйте, дівчата, якщо це секрет, так я й гадки не мав, що це ти. А тут така зустріч.
- Який тісний світ. А на рахунок, Дмитровича, я знаю. Та це якось навіть не цікаво. Думав, коли ж вони знайдуть якесь нове "поганяло".
- Як в універі? - з усмішкою викрикнув Стас.
-Тссс... - засоромився шеф.
-еее, так не чесно, почали говорити - так тепер продовжуйте! - із цікавості аж повернулась до нас Славка.
-Ну, справді. Що тут такого, Женьок. У всіх всяке було. Мене он називали Зомбі. Я цього не соромлюсь. - засміявся юнак.
- Так це не секрет. Тебе й в компанії так всі кликали. - парирувала моя подружка.
- А що тут такого. Він же надлюдина. Ніколи не спить. Ось звідси й ноги ростуть! - відповів Дмитрович.
- Ну, а Славку всі кличуть - Рижа.- додав Стас.
- Так, тут також все просто. Я руда, майже все життя. Так що що тут вигадувати. Он в Аліски все більш запущено! - "спалила" мене коліжанка.
- ЕЕЕЙ! - єдине, що могла додати, із власного обурення я.
- А що там, щось кримінальне - оживився шеф.
-Ти ще сам не сказав, - різко відрізала я.
-Єся. Мене кликали саме так.
-ЄСЯ? - майже одночасно вигукнули ми із Славою.
-Це від Єсеніна. Ось і все. - сухо відповів шеф.
-Так-так. Він же у нас романтик. Лірик. Вірші писав, пісні. Ось, так і пішло. - розповів секрети Стас.
Ну, все. Ще скажіть, що він кум Деппа, чи друг Піта. А, може, й десантником був. Або, навіть й не знаю, був президентом Уругваю. Чи ще щось. За один неповний день я дізналась про боса більше, ніж за довгий час роботи в одній фірмі.
Тим часом ми доїхали додому.
-Приїхали! - тріумфально сказав Стас. - вигружаємось, біжимо додому грітись. І спати.
Я прочинила двері. І швиденько вигулькнула надвір. Треба було пробігти кілька метрів. Дощ не вщухав. Так що потрібно не зволікати. Та, звичайно, я ж не могла не стати зіркою вечору. Всього декілька кроків і ноги розплились, як в корови на льоду. І я вже вся в бруді. Що за життя таке? Ну чому зараз. Я сиділа в калюжі. І думала, що все це достобіса негарно, несправедливо, не на часі... Ну, чому все так? Так вийшло, що Дмитрович виявися першим, хто був поряд. Мені від того було ще більш незручно.
- Не забилась? - турботливо запитав хлопець.
-Ні, просто зганьбилась. В чергове. Як завжди. - червоніла, певне з сорому я.
- Із кожним може бути. Давай допоможу.
-Ні-ні. Я сама.
-Так, ану перестань.
Я не встигла нічого сказати, як він уже здійняв мене на руки і поніс до будинку. Відчуття були змішані. Мені просто хотілось якнайшвидше втекти. Закритись у власній мушлі. І нікого й нічого не бачити.
Та й обернувшись назад, я побачила, як Стас вже тягнув Славку, закинувши її на плече. Звісно. Ми ж із нею, як близнята. Завжди знайдемо місце для пригод. Тим часом ми, так сказати, вже зайшли на ганок.
-Став! Дякую. Далі я вже сама.
-І не подумаю, - посміхнувся Євген.
-Що це значить? - я здивувалась.
-Ти обіцяла сказати "поганяло"! - посміхався бос.
-Спілберг. Ось і все. Її поганяло Спілберг. - крикнула Славка, поки Стас проносив її поряд.
- Так, давай вже додому-додому. - поіронізував Стас, - а то зараз всі секрети порозповідаєш. Вони зайшли всередину. Славка ще щось продовжували кричати. Та голос вже було не розібрати.
- Правда?Так а чому Спілберг? - продовжував допитуватись бос.
-Розумієш, я, поки мала була, мрійливо писала всілякі сценки, сценарії, вірші. Ну, нічого толкового. Просто, щоб час згаяти. А потім одна людина почала так мене називати. І пішло-поїхало... Ось і все. Банальність.
Євген дивився із великим здивуванням. Здається, від мене він такого не очікував.
-Та став вже мене. А то так не зручно. - врешті перервала тишу я.
-Ніяких незручностей у мене не виникає. Але, якщо так хочеш - то давай. Хоча мені зовсім не важко. І я можу з легкістю допомогти тобі дістатись далі.
-Ні-ні. Далі я вже сама. - наполягала я.
-Добре. As you wish. - відповів шеф.
Звичайно, в процесі, сходження мене вже на підлогу, так сталось, що ми знову виявились занадто вже поруч. Зависла знову ця тиша. Євген, здалось, вже потягнувся в мою сторону, та цього разу, я розуміла, що це якась нестерпна помилка. Що за вечір такий? Треба якось із цим покінчити. Треба тікати. І я... Я втекла. Просто лишила його за дверима. А сама забігла в помешкання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638659
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2016
автор: Sama_po_Sobi