Пекучий вітер і свист кулі...
В окопі хлопці залягли:
Голодні, босі, майже голі –
Землянку «Гради» посікли…
А їм всього лиш вісімнадцять,
Не жили, мабуть, ще як слід.
У пеклі місяців вже надцять,
Підстрілений життя політ…
Нещасна ненько-Україно,
І рай, і пекло вся земля:
Одному те життя – руїна,
Бо краде інший, із кремля.
Дикунство розриває межі,
Бракує мозку зрозуміть:
Господар вовкулак годує,
Щоб власну хату розорить.
Такого світ іще не бачив,
(Дістала Ненька тих сивин),
Щоб так у домі хтось партачив
І заявляв, що гідний син.
Не знають люди що й казати…
Якісь жахіття навкруги…
Продовжують дітей вбивати
АТО намотує круги…
Ведуться дивні перемови,
Статистика страшна й сумна.
Якась існує підла змова –
АТО, відстріл, а чи війна…
Впряглася Ненька усім тілом
У віз із трупами століть…
Вбиває душі, першим ділом,
Війна, наповнена жахіть.
Пора всім братися за розум.
Хто знає мудрого? Скажіть!
Ну скільки можна збитим возом?
Коли почнем у правді жить?
В окопі пацани чекають
На ті шкарпетки, чай і хліб…
Зазвичай, їм допомагають
Ті, в кого вже порожній дім.
26 січня 2016
(с) Валентина Гуменюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638820
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.01.2016
автор: палома