Я вже не претендую зовсім
Ні на що у житті своєму.
Як і всі, утоплюся в осінь
Й допишу цю життя поему.
Може, золотом позолотить,
Хоч з роками - яке те злато -
Те, що доля до двору скотить,
Як врожай - лиш встигай збирати...
Переплетені перевеслом,
Перепалені, наче ватри
Ті розхлюпані мої весни,
А яка ж бо весна без втрати...
І я думала - все ще буде,
Де подінеться шовком шите?
І сміялася: дивні люди,
Ще живі, а не хочуть жити...
А жінки поглядали мовчки
І ховали ту біль-усмішку:
"Та нічого, нічого, дочко,
По стерні як походиш пішки
Не до сміху. Та хай не буде
Твоя доля, голубко наша,
Вередливою. Кажуть люди,
Що хороше ім'я Наташа.
Ти ж бо рідна, своя, потрібна..."
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ой, та щось я розговорилась -
Пригортається доля срібна,
Бо осінній листок зловила...
- - -
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639026
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.01.2016
автор: Наташа Марос